Меню

Всесвітня література українською мовою

Тематичне меню

Допомога проекту

Корисні посилання:

Не обов'язково література

Дещо корисне


Вітаємо на теренах бібліотеки

Бібліотеки вперше з'явилися на древньому Сході. Звичайно першою бібліотекою називають збори глиняних табличок, приблизно 2500 рік до н.е., знайдене в храмі вавилонського міста Ниппур. В одній із гробниць біля єгипетських Фив був виявлений ящик з папірусами часу ІІ перехідного періоду (XVІІІ - XVІІ вв. до н.е. ). В епоху Нового царства Рамзесом ІІ було зібрано близько 20 000 папірусів. Найвідоміша древневосточная бібліотека - збори клинописних табличок з палацу ассірійського царя VІІ століття до н.е.. Ашшурбанипала в Ниневии. Основна частина табличок містить юридичну інформацію. У древній Греції перша публічна бібліотека була заснована в Гераклее тираном Клеархом (ІV століття до н.е. ).

Библиотека - установа, що збирає й зберігає добутки печатки й писемності для суспільного користування, а також здійснює довідково-бібліографічну роботу. У цей час усе більше поширюються й входять до фонду бібліотеки мікрофільми, аудіо- і відеокасети, діапозитиви, оптичні носії (CD-ROM).

Тож, запрошуємо до перегляду сторінок Вашої електронної бібліотеки!

Розділи бібліотеки по тематиках

Решта лінків

Республіка ШКИД

ШКИДА ЗАКОХУЄТЬСЯ


      Весна й математика. - Вікно в мир. - Дочка Маркони. - Невдахи. - Огляд красунь. - Переможець Дзе. - Кокетка із соняшниками. - Любов і мило. - Кінець весні.

      - Воробйов, слухай уважно й пиши: сума перших трьох членів геометричної пропорції дорівнює двадцяти восьми; знаменник відносини дорівнює чотирьом цілим і один другий, третій член у півтора разу більше цього знаменника. Тепер залишається знайти четвертий член. От ти його й знайди.
      Горобець у дошки. Він бере крейду й смутно обводить очима клас, потім починає писати формулу. Педагог ходить по класі й нервує.
      - И ви вирішуйте! - кричить він, звертаючись до сидячим. - Нема чого головами мотати.
      Але клас байдужий до його слів. Кошлаті голови неуважні. Кошлаті голови порушені шумом, що уривається у вікна бурхливими сплесками. На вулиці весна.
      Розм'якнули мозки в старших від тепла й бадьорого життєрадісного шуму, зовсім розклалися хлопці.
      - Ну ж, вирішуй, голівонька, - нетерпляче підганяє педагог застиглого Горобця, але той думає про іншому. Йому завидно, що інші сидять за партами, нічого не роблять, а він, як каторжник, повинен шукати четвертий член. Нарешті він збирає залишки кмітливості й швидко пише.
      - От,
      - Неправильно, - ріже халдей.
      Горобець пише знову.
      - Знову не так.
      - Кинь, Воробышек, не пузирся, знову неправильно, - ліниво тягне Еонин.
      Тоді Горобець, набравшись хоробрості, рішуче заявляє:
      - Я не знаю!
      - Сядь на місце.
      З полегшеним подихом Воробышек іде до своєї парти й, сівши, забуває про математика. На його думку, набагато цікавіше слухати, як на парті позад Циганів розповідає про свої вчорашні пригоди. Під час прогулянки він познайомився з гарненькою дівицею й тепер збуджено про цьому розповідає.
      Його слухають із надзвичайною увагою, і, заохочений, Циган захопився.
      - Дивлюся, вона на мене глянула й посміхнулася, я теж. Потім наздогнав і говорю: "Вам не нудно?" - "Ні, говорить, відстаньте!" А я накручую всі більше так більше, під ручку підчепив, ну й пішли.
      - А далі? - затамувавши подих запитує Ненька.
      Колька посміхається.
      - Далі була справа... - говорить він невиразно.
      Усі мовчать, зачаровані, прислухаючись до шуму вулиці й до обривків фраз математика.
      Джапаридзе вже кілька разів нишком пригладжує волосся й уявляє собі, як він знайомиться з дівчиною. Вона неодмінно буде блондинка, пухленька, і носик у неї буде такою... особливий.
      На Камчатці Янкель, наслухавшись Цигана, замріявся й гугнявить у ніс романс:

      Очі чорні, очі червоні,
      Очі пекучі й прекрасні,

      - Черних, до дошки!
      Як люблю я вас...
      - Черних, до дошки!
      Грозний голос викладача нічого гарного не передвіщає, і Янкель, опам'ятавшись, відразу зважує в розумі всі шанси на двійку. Двійку він і одержує, тому що завдання вирішити не може.
      - Сідай на місце. Эх ти, очі сизі! - злиться педагог.
      Дзвінок перериває його слова. Сьогодні математика була останнім уроком, і тепер шкидцы вільні, а через годину першому й другому розряду можна йти гу- лять.
      Ледь захлопнулися двері за педагогом, як клас, зірвавшись із місця, кидається до вікон.
      - Я зайняв!
      - Я!
      - Ні, я!
      Відбувається гарячий смітник, поки всі абияк не влаштовуються на підвіконнях.
      Лежати на вікнах стало улюбленим заняттям шкидцев. Звідси вони жадібно стежать за штовханиною весняної вулиці. Вони перелаюються зі сторожем, перегукуються з торговками, і це їм здається забавним.
      - Агов, борода! Сопу підбери. У носі тане, - гаркає Купець на всю вулицю.
      Сторож здригається, озирається й, побачивши ненависні пики шкидцев, вибухає градом лайок:
      - Ах ви, губошлепы прокляті! Ужо я вам задам.
      - Про-Го-Го! Задай собачці під хвіст,
      - Дядько! Дика борода!
      На протилежній стороні коштують дівчиська-торговки; вони хихикають, схвально поглядаючи на хлопців. Шкидцы зауважують їх.
      - Дівчинки, киньте насіннячка.
      - Давайте гроші.
      - А чи не можна даром?
      - Даром за коморою! - репетують дівчиська хором.
      Закупівля соняшників відбувається особливо, по-шкидски винахідливо. З другого поверху спускається на мотузці шапка, у шапці гроші, замість яких торговка насипає склянку насіннячок, і піднімальна машина пливе наверх.
      У розпал веселощів у класі з'являється Косталмед.
      - Це що таке? - кричить він. - А ну, геть із підвіконь!
      Відразу вікна очищаються. Костец задоволено покахикує, потім спокійно говорить:
      - Перший і другий розряди можуть іти гуляти.
      Класи відразу порожніють. Остающиеся з тугою й заздрістю поглядають через вікна на розбіжними купками шкидцев. Особливою групою йдуть троє - Циган, Дзе і Бобер. Вони йдуть на побачення, доходять до кута й там розходяться в різні сторони.
      У класі тиша, настрій в оставшихся особливе, якесь розслаблене, коли нічого не хочеться робити. Кілька людей - на вікнах, інші пішли у двір грати в рюхи. Ті, що на вікнах, сидять і мріють, сонно поглядаючи на вулицю. І так до вечора. А ввечері збираються все. Приходять збуджені "коханці", як їх прозвали, і навперебій розповідають про свої дивні, неймовірні пригоди.

      * * *

      Уже розпустилися бруньки й світлою, ніжною зеленню покрилися дерева церковного саду. На вулицях бушувала весна. Був травень. Вечорами у вікна Шкиды уривався дзенькіт гітари, спів, човгання безлічі ніг і сміх дівчин.
      А коли почалися білі ночі, до шкидцам прийшла любов.
      Розпалив Циган, за ним Джапаридзе. Потім хтось повідомив, що бачив Бобра с дівчиськом. А далі любовна гарячка охопила всіх.
      Ледь наступав вечір, як тривога охоплювала все четверте відділення. Старші скреблися, милися й чистилися, ретельно зачісували волосся й поспішали на вулицю. Позбавлення прогулянок стало найстрашнішим покаранням. Покарані цілими годинниками жалібно выклянчивали відпустка й, домігшись його, ішли із щасливими особами. Не зупинялися й перед втечами. Вулиця вабила, обіцяючи невипробувані пригоди.
      Весь Старо-Петергофский, від Фонтанки до Обвідного, був засіяний що фланірують шкидцами й гудів веселим сміхом. Вони, як мисливці, переслідували дівчиська й після навперебій похвалялися друг перед іншому.
      Навіть по ночах, у спальні, не переставали шушукатися й, уснащая розповідь грубуватими подробицями, перевіряли один одному таємні серцеві таємниці.
      Тільки двох із усього класу не захопила загальна лихоманка. Костячи Финкельштейн і Янкель були, здавалося, як і раніше безтурботні. Костячи Финкельштейн у цей час захоплювався поетичними образами Генріха Гейне й, по звичаю, проморгав нові настрої, а Янкель... Янкель сумував.
      Янкель не проморгав любовних захоплень хлопців, він увесь час стежив за ними й з кожним днем ставав похмуріше. Янкель дозволяв складну психологічне завдання.
      Він згадав минуле, і це минуле тепер не давало йому спокою, виростаючи у величезну трагедію.
      Йому пригадується дитячий розподільник, де він пробув півроку й звідки так безцеремонно був висланий разом з парою штанів у Шкиду.
      У розподільнику зібралося тоді багато маляти, дівчисьок і хлопчиськ, і Янкель - у той час ще не Янкель, а Гришка - був серед них як Гулливер серед ліліпутів. Від нудьги він лупив хлопчиськ і смикав за коси дівчисьок.
      Один раз у розподільник привели новеньку. Була вона ростом вище іншої детдомовской дрібноти, чорненька, як жук, із чорними масленими очима.
      - Як кликати? - запитав Гришка.
      - Тоня.
      - А прізвище?
      - Маркони, - відповіла дівчинка, - Тоня Маркони.
      - А ви хто така? - продовжував допит Гришка, нахально оглядаючи дівчисько. Новенька, відчувши ворожість у Гришкином поводженні, спалахнула й так само грубо відповіла:
      - А тобі яка справа?
      Зухвалість дівчиська зачепила Гришку.
      - А коса в тебе міцна? - запитав він загрозливо.
      - Спробуй!
      Гришка простягнув руку, думаючи, що дівчисько заверещить і кинеться скаржитися. Але вона не побігла, а мовчачи стисла кулаків, приготувавшись захищатися, і ця мовчазна відвага збентежила Гришку.
      - Руки мазати не коштує, - буркнув він і відійшов.
      Більше він не торкав її, і хоча особливої злості не випробовував, але заговорювати з нею не хотів.
      Тоня перша заговорила з ним.
      Якось раз Гришку призначили пиляти дрова. Він прийшов у зал підшукати собі помічника й зупинився в нерішучості, не знаючи, кого вибрати. Тоня, стоявшая в стороні, якийсь час дивилася те на Гришку, те на пилку, яку він тримав у руках, потім, підійшовши до нього, неголосно запитала:
      - Пиляти?
      - Так, пиляти, - тужно відповів Гришка.
      - Я піду з тобою, - червоніючи, сказала Тоня. - Я дуже люблю пиляти.
      Гришка, зморщившись, із сумнівом оглянув дівчинку.
      - Ну, хряем, - сказав він невдоволено.
      Полудня вони проробили мовчачи. Тоня не відставала від нього, і зовсім було непомітно, що вона утомилася. Тоді Гришка подобрів.
      - Ти де навчилася пиляти? - запитав він.
      - У колонії, на Смітнику. - Тоня розсміялася й, бачачи, що Гришка не розуміє, пояснила: - На Мийці. Це ми її так - смітником - прозвали... Там тільки одні дівчинки були, і ми завжди самі пиляли дрова.
      - Підходить працюєш, - похвалив Гришка.
      До вечора вони розговорилися. Закінчивши пиляння, Гришка сіл на колоду й став згортати папироску. А Тоня розповідала про свої витівки на Мийці. І отут Гришка зробив відкриття: виявляється, дівчиська могли розповісти багато цікавого й навіть розуміли хлопчиськ. Тоді, станувши остаточно, Гришка розгорнув свою душу. Він теж з гордістю розповів про декілька своїх подвигах. Тоня уважно слухала й весело сміялася, коли Гришка говорив про чим-небудь смішному. Гришка розійшовся, зовсім забувши, що перед ним дівчисько, і, захопившись, навіть разів зо два вилаявся.
      - Ти зовсім як хлопчисько, - сказав він їй.
      - Правда? - викликнула Тоня, почервонівши від задоволення. - Я схожа на хлопчиська?.. Я навіть курити можу. Дай-Ка.
      И, вихопивши з рук Гришки недокурок, вона хоробро затяглася й випустила дим.
      - Здорово! - сказав піднесений Гришка. - Фартове дівчисько!
      - Ах, як я хотіла б бути хлопчиськом. Я увесь час думаю про цьому, - сказала сумно Тоня. - Хіба це життя? Виростеш і заміж треба... Потім діти підуть... Нудно...
      Тоня важко зітхнула. Гришка, розгубившись, потер чоло.
      - Це вірно, - сказав він. - Не везе вам, дівчиськам.
      Через тиждень вони вже були закадычными друзями.
      Тоня багато читала й переказувала Гришке прочитане. Гришка, признававший тільки детективну, "сыщицкую" літературу, був дуже здивований, довідавшись, що існує багато інших книг, не менш цікавих. Правда, герої у них, судячи з розповідей Тоні, були мляві й усе більше закохувалися й ревнували, але Гришка доповнював її розповіді карними подробицями.
      Розповідає Тоня, як граф страждав від ревнощів, тому що графиня змінювала йому з бідним поетом, а Гришка покачає головою й вставить:
      - Дурень!
      - Чому?
      - По шиї треба було її.
      - Не можна. Він любить.
      - Ну, так тому б вставив перо куди треба...
      - А вона б пішла з ним. Граф ревнував же.
      - Ах, ревнував, - говорить Гришка, смутно уявляючи собі це незрозуміле почуття. - Тоді інша справа...
      - Ну от, граф взяв і виїхав, а вони стали жити разом.
      - Виїхав? - Гришка хапається за голову. - И все залишив?
      - Усе.
      - И меблів не взяв?
      - Він їм залишив. Він великодушний був.
      Гришка з досадою крякає.
      - Балда твій граф. Я б на його місці всі забрал: і ліжко би відвезло, і стіл, і комод, - нехай живуть як знають...
      Іноді вони гаряче сперечалися, і тоді дня мало було, щоб удосталь наговоритися.
      - Знаєш, - сказала один раз Тоня, - приходь до нас у спальню, коли всі заснуть. Ніхто не перешкодить, будемо до ранку розмовляти...
      Гришка погодився.
      Ціла година вичікувала він у ліжку, поки вгомоняться хлопці й розійдуться виховательки, потім прокрався в спальню дівчисьок. Тоня його чекала.
      - Полезай скоріше, - шепнула вона, даючи місце.
      И, закрившись до підборідь ковдрою, тісно пригорнувшись друг до друга, вони шепотілися.
      - Знаєш, хто мій батько? - запитувала тихенько Тоня.
      - Хто?
      - Знаменитий винахідник Маркони... Він італієць...
      - А ти російська. Як же це?
      - Це мати в мене російська. Вона балерина. У Маріїнськім театрі танцювала, а коли батько втік в Італію й кинув неї, вона отруїлася... від нещасної любові...
      Гришка тільки очима ляскав, слухаючи Тоню, і не міг розібратися, де брехня, де правда. У свою чергу, він викладав Тоні все, що було цікавого в його вбогих спогадах, а один раз спробував для спокусливості збрехати.
      - Батько в мене теж цей, як його...
      - Граф?
      - Ага.
      - А як його прізвище?
      - Дамаскин. Тоня фиркнула.
      - Дамаскин... Замаскин... Таких прізвищ у графів не буває, - рішуче сказала вона.
      Гришка дуже зніяковів і спробував выпутаться.
      - Він був... начебто графа... Служив у графа... кучерями...
      Тоня довго глузувала з Гришкой і прозвала його графськими кучерями.
      Гришка звик до Тоні, і йому було навіть нудно без її.
      И невідомо, у що б перейшла ця дружба, якби не лихо, звалилася на Гришку. Але, як відомо, Гришка здорово набузил, і от в канцелярії розподільника йому вже готовили супровідні папери в Шкид.
      Останню ніч друзі не спали. Гришка, скорчившись, сидів на ліжку біля подруги.
      - Я люблю тебе, - шепотіла Тоня. - Давай поцілуємося на прощання.
      Вона міцно поцілувала Гришку, потім, відіпхнувши його, заплакала.
      - Кинь, - бурмотав розчулений Гришка. - Чорт із ним, чого там...
      Щоб утішити подругу, він теж поцілував її. Тоня швидко схопила його руку.
      - Я к тобі прийду, - сказала вона. - Заприсягни, що й ти будеш приходити.
      - Клянуся, - промурмотав знищений і розгублений Гришка.
      Ранком він уже був у Шкиде, увечері пішов з новими друзями збивати недокурки, а через тиждень огрубів, загартувався й забув клятву.
      Але один раз, що чергував по кухні Окраєць, надзвичайно схвильований, увірвався в клас.
      - Хлопці! - закричав він, давлячись від сміху. - Ребятки! Янкеля дівчисько запитує. Наречена.
      Клас ойкнув.
      - Брешеш! - крикнув Циган.
      - Брешеш, - пролепетав сидевший у куті Янкель, мимоволі затремтівши від негарного передчуття.
      - Брешу? - заволав Окраєць. - Я брешу? Ах мати чесна! Хряй скоріше!..
      Янкель піднявся й, чотирикорпусному пересуваючи онімілі ноги, рушив до дверей. А за ним з ревінням і гиканням зірвався весь клас.
      - Амури крутить! - ревів Циганів, гогочучи. - Грубки-Крамнички! А ну подивимося-ка, що за наречена!
      Що Репетує, свистяче, ревуче кільце, у якому, як у хороводі, рухався онімілий від жаху Янкель ввалилося в прихожую. Отут Янкель і побачив Тоню Маркони.
      Вона стояла, пригорнувшись до дверей, і злякано озиралася по сторонах, оточена танцюючими, співаючими, що кривляються шкидцами. Окраєць смикав її за рукав і кричав:
      - Геть він, геть він, твій Гриха!
      Тоня кинулася до Янкелю як до захисника. Янкель, взявши її руку, безпомічно оглянувся, ища виходу з пекельного хороводу.
      - Янкель із нареченою! Янкель із нареченою! - кричали хлопці, танцюючи навколо нещасної парочки.
      - Через чому таке вас двоє? - співав півнем Горобець у саме вухо Янкелю.
      - Дю-В-В! - раптом трахнув весь хоровод. Тоня, взвизгнув, затисла вуха. В Янкеля стемніло в очах. Нагнувши голову, він, як бик, ринувся вперед, тягнучи за собою Тоню.
      - Дю-В-В! - стогнало, ревіло й танцювало навколо багатолике чудовисько. Янкель пробився до дверей, виштовхнув Тоню на сходи й вискочив сам. Хтось напоследок тріснув його по шиї, хтось сунув ногою в зад, і він як стріла понісся долілиць.
      Тоня стояла внизу на площадці. Губи її здригалися. Вона соромилася глянути на Янкеля.
      Янкель, почухуючи потилицю, незв'язно бурмотав про те, що хлопці пожартували, що це в них такий звичай, а самому було й соромно й прикро за себе, за Тоню, за хлопців.
      Розмова так і не налагодив. Тоня незабаром пішла.
      Два тижні вся школа переслідувала Янкеля. Його вышучивали, над ним сміялися, знущалися й - найбільше - обурювалися. Шкидец - і дружить із дівчиськом. І сміх і ганьба. Ганьба на всю школу.
      Янкель, що обсипається градом глузувань, уже жалував, що дозволив собі дружити с дівчиськом.
      "Дурень, баба, нюня!" - лаяв він себе, з жахом згадуючи минуле, але в глибині залишилася якась жалість до Тоні.
      Багато чого передумав Янкель за цей час і нарешті прийняв тверде рішення, як і личило сьогоденню шкидцу.
      Через два тижні Тоня знову прийшла в Шкиду. Вона залишилася надворі й попросила викликати Гришу Черних.
      Янкель не вийшов до неї, але вислав Неньку.
      - Вам Гришу? - запитав, посміхаючись, Ненька. - Ну, так Гриша велів вам убиратися до матері на легкому катері. Шле вам привіт Нарвский рада, Путиловский завод і сторож у воріт, Богомоловская вулиця, півень так курка, піп Ермошка і я трошки!
      Ненька декламував доти, поки спина, що згорбилася, дівчинки не зникла за воротами.
      Повернувшись у клас, він доповів:
      - Готово... На легкому катері.
      - Молодець Янкель! - захоплювалися хлопці. - Як отбрил.
      Янкель посміхався, хоча радості від подвигу не почував. Честь Шкиды була відновлена, але на душі в Янкеля залишився якийсь мутний і брудний осад.
      А от тепер, через два роки, Янкель знову згадав Тоню.
      На його очах ламалися традиції доброго старого часу. Те, що тоді було ганьбою, тепер уважалося подвигом. Тепер усі марили, всі розповідали про своїх подруг, і той, у кого її не було, був самий нещасний і зневажуваний усіма.
      "За що ж я її тоді?" - з гіркотою думав Янкель, і їдка образа на хлопців роз'їдала серце. Адже це через них він прогнав Тоню, а тепер вони самі робили те ж, і ніхто не глузував з них.
      Янкель ходив похмурий і неговіркий. Думи про Тоню не виходили з голови, і з кожним днем сильніше росло бажання побачити неї, піти до неї.
      Один раз Янкель відкрив свою таємницю Косте Финкельштейну.
      Костячи вислухав його й, щулячи темні підсліпуваті очі, важливо сказав:
      - По-моєму, тобі треба сходити до неї.
      - Ти думаєш? - зрадів Янкель.
      - Я думаю, - сказав Костячи.

      * * *

      Наступав вечір. Шкидцы квапливо чистилися, наряджалися, начіплювали на груди жетони й один за іншим тікали на вулицю, кожний до свого заповітного куточку.
      Тільки Костячи не квапився. Він діставав з парти томик улюбленого Гейне, засовував у кишеню шматок, що залишився від обіду, хліба й ішов.
      Косте ще не довелось мучитися, очікуючи улюблену де-небудь в умовному місці, біля аптеки або в ларька табтреста. Костино серце дрімало й безтурботно отстукивало секунди його життя.
      Костячи любив тільки Гейне й сквер у Калинкина моста.
      Скверик був маленький, бруднуватий, куций, обнесений рідкої залізною ґратами, але Косте він чомусь подобався.
      Щодня Костячи забирався сюди. Тут, осторонь від гучної вулиці, сівши зручніше на лаві, він діставав хлібний окраєць, розкривав томик віршів і заглиблювався в читання.
      Коштувало тільки Костиным очам сковзнути по перших рядках, як всі навколишнє миттєво зникало кудись і вставав новий, небачений мир, граючими яскравими квітами й фарбами.
      Костячи піднімав голову й, дивлячись на темнеющую за ґратами Фонтанку, натхненно декламував:

      Повітря свіже, навкруги темніє,
      И спокійно Рейн біжить,
      И вечірній відблиск сонця
      Гір вершини золотить...

      Костячи піднімав голову й в екстазі дивився, любувався сіренької Фонтанкой, що у його очах була вже не Фонтанка, а тихий широкий Рейн, ліниво граючими смарагдовими хвилями, за яких чудилися обриси гір і...
      На скелі високої села
      Діва - дивовижна врода,
      У золотому одягу, чеше
      Золоті волосся...
      Костячи жадібно дивився вдалину, намагаючись розглянути в тумані цю скелю, і шукав очима Лорелею, златокудру й прекрасну. Шукав довго й завзято, затамувавши подих.
      Але Лорелеи не було. На набережній чувся гуркіт возів, лаялися візники.
      Тоді Костячи уныло опускав голову, почуваючи, як туга заповзає в серце, і знову читав. І знову загорявся, ерзал, починав голосно викрикувати фрази, перевертаючи сторінки тремтячими від порушення пальцями, і знову вп'ялюватися в сіру мрячну далечінь.
      И раптом один раз побачив Лорелею.
      Вона йшла від Калинкина моста прямо до скверика, де сидів Костячи. Легкий вітерець тріпав її пишні золотаві волосся, і вони спалахували яскравими іскорками у світлі призахідного сонця.
      Правда, на Лорелее була звичайна коротка спідниця й біленька блузка, але Костячи нічого не бачив, крім золотої корони на голові. Костячи через поганого зору не міг навіть розглянути її особи.
      Він сидів нерухливий, із засунутим у рот шматком хліба, і із завмиранням серця стежив за світловолосою незнайомкою. Вона повільно пройшла до кінця скверу, так само повільно повернулася й села проти Кістки, поклавши ногу на ногу.
      Придушений подих вирвався з Костиной груди. Він безсило відвалився на спинку лави, не перестаючи витріщати ока на златокудру дівчину.
      Так, вихром проносилося в Костином мозку, Лорелея! Саме такий він і представляв неї... Ці дивовижні волосся, ця пишна корона, що оточує прекрасна, царствена особа...
      Що особа прекрасно, Костячи не сумнівався, хоча, зщулившись, бачив перед собою тільки мутний млинець.
      Забувши про книгу, Костячи сидів, не спускаючи око з незнайомки, і слухав, як серце колотилося в груди. Кілька разів він із зусиллям відводив погляд, намагаючись зосередитися на віршах, але дарма. Через хвилину він знову дивився на неї, а думки неслися бурхливим потоком, перескакуючи одна через іншу.
      - Що робити? - бурмотав збуджений Костячи. - Як надійти?
      Він не може так піти. Він повинен підійти до неї й сказати...
      "Що сказати?" - у двадцятий раз із досадою запитував він себе.
      Пройшло півгодини, а Костячи все сидів, метав вогненні погляди убік незнайомки й обмірковував, як краще заговорити з нею.
      - Лорелея, - шепотів він умиленно, - я йду до тебе, Лорелея...
      Але Лорелея раптом устала, обтрусила плаття й, неквапливо крокуючи, вийшла зі скверу.
      Відразу померкла радість. Стало нудно й холодно. У сквер ввалилася компанія п'яних, що розспівували в усі горло:
      На банані я сиджу,
      Чара-Чура-Ра...
      Костячи захлопнув книжку, піднявся й уныло зашкутильгав до виходу...
      Наступного дня Костячи був похмурий і неуважний. На уроках сидів замислений, вперив ока вдалину. Слухав неуважно, щось бурмочучи собі під ніс, а російською мовою, коли дядько Дмитрик запитав, яке добуток є найкращим у творчості Сейфуллиной, Костячи розсіяно сказав:
      - Лорелея.
      - Лорелея? - перепитав дядько Дмитрик.
      Усі зареготали. Костячи сконфузився.
      - Я сказав "Віринея", - поправився він.
      - Це він Гейне зачитався! - закричали хлопці.
      Але ледь скінчилися уроки, Костячи ожив. Схопивши книжку, він перший вискочив із класу. Хлопці ще тільки починали чиститися, а Костячи вже крокував по Старо- Петергофскому проспекту.
      От і міст. Костячи добіг до скверу, неспокійно оглядаючи лави, і раптом радісно затремтів.
      "Тут, - ледве не закричав він, побачивши вогненну шапку. - Вона прийшла, Лорелея прийшла!"
      Він ринувся до скверу. Бухнувшись на свою лаву, у безмовному захваті уп'явся він на Лорелею. Зворушувався, захоплювався, готовий був кричати від радості.
      Прийшла! Вона помітила його. Яке чудесне, безмовне побачення!
      Але дарма переконував він себе підійти до незнайомки. Проклята боязкість скувала всі члени.
      Знову битих півгодини просидів Костячи. Уже стемніло, а він усе сидів як приклеєний, ледве не плачу з досади.
      И знову так само раптово Лорелея встала й пішла до виходу.
      Ще не знаючи, що буде робити, він підхопився. Раптом щось біле випало з рук незнайомки.
      Хустка!
      Серце Кістки кевкнуло. Перед очима вихром пронеслися прекрасні сцени: пажі, лицарі, дами, загублений хустка...
      Костячи кинувся до грудочки, що біліла на дорозі, швидко схопив і розгорнув його.
      Це була обгортка від карамелі. На папірці танцювала руда жінка, і унизу була написано: "Баядерка".
      Пізно вночі, ворочаючись у ліжку, Костячи меланхолично шепотів:
      Що б значило таке,
      Що душу миючи смутна?
      Потім дістав з кишені штанів папірець, ретельно розгладив її й довго розглядав руду баядерку. Йому здавалося, що це не цукеркова обгортка, а портрет самої незнайомки.
      Обережно, щоб не зім'яти, він поклав папірець під подушку й, щасливо посміхаючись, заснув.
      На інший день Костячи знову був у сквері. І ще раз був. І ще... Незнайомка завжди немов очікувала його. А він, протосковав на лаві цілий вечір, ішов додому, так і не вирішуючись заговорити з нею.
      Уроками він зовсім перестав цікавитися, писав вірші або мріяв. Навіть до Гейне охолонув.
      Шкидцы сварилися, розходилися, заводили нові любовні інтрижки, а дивний Костин роман, здавалося, ще тільки починав розвертатися.

      * * *

      Костячи ввійшов у сквер. Костячи сіл на своє місце проти Лорелеи й, розкривши для пристойності книгу, став досить сміло поглядати на незнайомку.
      Він уже звик до неї. Сьогодні він твердо вирішив заговорити з нею й тоді... Але до чого заглядати в майбутнє?
      Костячи захлопнув книжку й рішуче піднявся. Він уже ступнув до Лорелее, подумки підготовляючи фразу, що відразу б відкрила їй його наміру. Він не хуліган і не має наміру нанести їй яка-небудь образа.
      Але отут Костячи зупинився.
      Широкоплечий хлопець у смугастій майці, погойдуючись, підійшов до незнайомці...
      - Ну, цяця! - розчув Костячи грубий окрик, за яким пішло тривала й мудра лайка.
      Костячи похолодів. Він чув, як тихо скрикнула Лорелея. Він уже ясно чув грубу лайку, глухий голос хлопця й вигуки незнайомки, причому голос незнайомки виявився не таким сріблистим, яким він представлявся Косте.
      Костячи ще не знав, як надійти, і стояв у нерішучості, як раптом хлопець, вилаявшись, замахнувся на незнайомку.
      - А-А-А! Убивають! - закричала дівчина.
      - Стій! - закричав Костячи, стрибнувши до хлопця й вистачаючи його за руку. - Ні з місця!
      Хлопець відступив на крок, намагаючись вирватися, але Костячи продовжував його тримати й, підвищуючи голос, кричав:
      - Як ти смієш! Негідник!
      Зібралася юрба цікавих. Хлопець злякано оглядався по сторонах. Костячи, що тріумфує, обернувся до Лорелее.
      - Не бійтеся! - сказав він, але відразу голос його осікся. Костячи в безмовному жаху позадкував. Він уперше побачив близько Лорелею, про яку так полум'яно мріяв довгими безсонними ночами. Але що це за Лорелея! На нього глянуло тупе раскрасневшееся особу, порита віспою й оточене рудими розпатланими волоссями. На довершення всього від цієї особи виходив густий запах спирту.
      Костячи стояв оклякнувши, не в силах видавати ні слова, а навколо неспокійно запитували:
      - Що? Що трапилося?
      - Так от, - говорив, оправившись, хлопець, - я з бабою коштую тихенько, розмовляю, а він битися лізе...
      - Неправда, громадяни, - нарешті виговорив Костячи.
      - Як неправда? - раптом взвизгнула Лорелея й, пригорнувшись до хлопця, закричала, указуючи на Костю: - Він, хулюган чорномазий. Ми розмовляли, а він...
      - За це морди б'ють, - сказав хтось.
      - Я заступитися хотів! - викрикнув Костячи.
      - Я от покаджу тобі, як заступатися! - гаркнув хлопець, осмілівши й наступаючи на Костю. - Я тобі дам, понт паршивий!
      - И правильно буде, - підтакнув знову хтось. - Учити таких...
      Костячи безпомічно оглянувся й, бачачи загрозливі обличчя, направився до виходу.
      - Вали, вали! - кричали вслід. - Квап!
      Костячи не кваплячись, похнюпившись брів до будинку...

      * * *

      Кілька днів Янкель думав про Тоню, і, чим далі, тим більше він переконувався: Костячи прав.
      "Треба сходити", - вирішив він нарешті. До того ж і туга здолала. До смерті схотілося побачити чорнооку дівчинку.
      И Янкель пішов.
      Розподільник містився недалеко від Шкиды, на Курляндской вулиці. Триповерховий будинок оточував невеликий садок.
      Перед хвірткою Янкель зупинився, почуваючи, як завмирає серце. В дворі кілька дівчинок у сірих казенних платтях грали в гилку.
      "А може, її немає тут? Перевели куди-небудь?" - подумав Янкель не те тривожно, не те радісно й, штовхнувши хвіртку, увійшов у сад.
      - Ай, хлопчисько! - закричала одна з дівчинок. Вони кинули гру й зупинилися, здалеку розглядаючи його.
      - Ти навіщо тут? - крикнула інша, кирпата, войовничо розмахуючи гилкою.
      Янкель відсапався й сказав:
      - Мені треба Тоню, Тоню Маркони.
      - Тосю? - разом викрикнули дівчиська й побігли до сходів, кричачи: - Тося, Тося, виходи! До тебе пижончик.
      Янкель стояв ні живий ні мертвий. У цю хвилину він уже каявся, що прийшов, і зрозумів, що затіяв безнадійну справу. Оробев, він глянув було на хвіртку, але знайомий голос пригвоздил його до місця.
      - Що ви репетуєте? Як не соромно! - почув він і відразу довідався голос Тоні. Дівчинки примолкли й розступилися. Янкель побачив неї, що виросла й змінилася. Тоня підходила до йому.
      От вона зупинилася, оглянула Янкеля з голови до ніг, здивовано підняла брови. Вона не довідалася Гришки.
      - Вам що? - строго запитала вона.
      Янкель розгубився остаточно. Всі обіги, які він придумував по дорозі, немов від поштовху вискочили з голови.
      - Здраствуй, Тоня, - пролепетав він. - Не довідаєшся?
      Дівчинка хвилину пильно дивилася на Янкеля, і раптом яскравий рум'янець залив її особу.
      "Довідалася", - радісно подумав Янкель.
      - Тоня! - заговорив він натхненно. - Тоня, але ж я не забув своєї клятви... Ти бачиш...
      Тоня мовчала, тільки особа її дивно посмикувалося, начебто вона готова була розплакатися. Янкель запнувся на хвилину й збився...
      - А ти... ти пам'ятаєш клятву? - зніяковівши, запитав він.
      Тоня хвилину помовчала, немов роздумуючи, потім, качнувши головою, тихо сказала:
      - Ні, я нічого не пам'ятаю...
      - Ну так, - недовірливо простягнув Янкель. - А як по ночах бовтали, не пам'ятаєш?
      - Немає...
      - А про тата свого американця-винахідника теж не...
      Раптово Янкель замовчав і з переляком подивився на Тоню. Дівчинка стояла бліда, кусаючи губи, і з ненавистю дивилася на нього. Здавалося, зараз вона закричить, затупотить, вилає його.
      - Тося! - покликав чийсь тонкий голос. - Відкрий бібліотеку...
      - Зараз! - крикнула Тоня, і, коли знову повернулася до Янкелю, особа її було вже спокійно.
      - Слухайте, - сказала вона тихо. - Убирайтеся геть звідси.
      - Убиратися? - запитав Янкель. - Звідси?
      Посмішка ще блукала на його фізіономії, коли він очманіло повторював:
      - Виходить, зовсім?.. Убиратися?
      - Так, зовсім.
      - Остаточно?
      Янкель опинився за хвірткою.
      - А клятва? - голосом, що здригнувся, запитав він, піднявши ока на Тоню. І на секунду щось гарне мигнуло на її особі, але негайно ж зникло.
      - Пізно згадав, - сказала вона тихо. - Усе кінчено.
      - Зовсім?
      - Назавжди.
      Янкель уныло зітхнув.
      - Ламца-Дрица! - сказав він зі смутком, потім плюнув на носок чобота й тихо зашкутильгав ладь,

      * * *

      Янкель повільно йшов, роздумуючи про те, що трапилося,. У школи його окликнула знайома торговка цукерками.
      - Гришенька, - кричало дівчисько. - Хочеш конфетов?
      - Давай, - сказав Янкель і, не дивлячись, простягнув руку.
      Це дівчисько вже давно загравало з ним, але Янкель не обертав на неї уваги.
      Дівчисько вибирало цукерки, а сама поглядала на Янкеля й тараторила не перестаючи.
      Янкель не слухав її. Раптово нова думка осінила його.
      - Добре! - сказав він. - Нехай відкидає, ми не заплачемо.
      Він швидко глянув на дівчисько й запитав:
      - Хочеш, гуляти з тобою буду?
      Дівчисько зашарілося.
      - Так адже якщо подобаюся...
      - Неважливо, - сказав Янкель. - Завтра в сім. - И пішов у школу.
      - Кобчик вішається! - крикнула Ненька, чотирикорпусн Янкель здався у дверях.
      - Де???
      - У вбиральні. Закрився, кричить, нікого не підпускає...
      Янкель побіг наверх. Звідти доносився розпачливий шум. Коли вони вбігли в клас, там відбувався смітник. Хлопці витяглися Костю із убиральні. Він брикався й кричав, щоб його відпустили. Потім вирвався й поліз у вікно. Його тримали, а він, відбиваючись, несамовито волав:
      - Пустите, не можу!
      - Костячи, янголя, заспокойся.
      - Не заспокоюся!..
      Довго бовталися Костины ноги над Старо-Петергофским проспектом, але всі же хлопці здолали його й витягли назад.
      Костячи притих, лише зрідка хапався за голову й скрипів зубами.
      Пізно ввечері Янкель і Костячи сиділи в залі.
      - Плюнь на всі, - утішав Янкель, - дівчиська багато. Я геть собі таку цыпочку підчепив, цукерками пригощає.
      Янкель вийняв жменю цукерок. Костячи простягнув було руку, але негайно отдернул. На карамелі танцювала руда баядерка.
      - Не їм солодкого, - сказав він, морщачись. Потім, подивившись на Янкеля, запитав:
      - А ти був у своєї?
      - Я? - зачудувався Янкель, - У кого це? Уже не в чи тієї, про яку розповідав?
      - Ну так, у тієї...
      - От дивак! - зареготав Янкель. - От дивак! Дуже мені треба шлятися до усякої. Не такий я дурень.
      А небагато помовчавши, смутно додав:
      - Ну їх... Жінки, ти знаєш, взагалі якісь... непостійні...

      * * *

      Весна робила свою справу. У стінах Шкиды буйствувала неспокійна гостя - любов.
      Хто знає, скільки чорнила було пролито на листки поштового паперу, скільки було висловлено гарячих і ласкавих слів і скільки найніжніших імен зірвалося із грубих, що не звикли до ніжності губ.
      Навіть Купа, що був занадто ледачий, щоб шукати знайомств, і занадто важкий на підйом, щоб цілі вечори щебетати про всяку любовну дурницю, навіть він відчув хвилювання й став якось особливо розчулено поглядати на куховарку Марту й частіше забігати на кухню, заважаючи там усім.
      - Чорт! - сміючись, лаялася Марта, але не гнівалася на Купу, а навіть навпаки, на заздрість іншим стала його прикормлювати. Купа раздобрел, розбухнув і засяяв, як мильна куля.
      Янкель же, немов мстячи старій подрузі, з жаром і не без успіху став ухлестывать за торговкою цукерками й навіть захопився нею.
      Тепер усі могли хвастати своїми дівицями по праву, і всі хвастали. А один раз зробили огляд своїм "дамам серця".
      По понеділках у районному кіно "Олимпия" улаштовувалися дитячі сеанси, у цьому ж кіно в травневі дні начальство вирішило влаштувати великий районний дитяче свято.
      Тому що при кіно був сад, вирішили свято перенести на повітря.
      До цього дня готувалися довго й нарешті сповістили школи про день святкування. Свято обіцяло бути грандіозним. Шкида не на жарт схвилювалася. Закохані парочки, зрозуміло, зговорилися про зустріч у саду і тепер готувалися щосили.
      Нарешті наступив цей довгоочікуваний день.
      Після уроків хлопців одягли у святкову форму, змусили получше вимитися й нарешті, побудувавши в пари, повели в сад.
      Шкида з'явилася туди в самий розпал збору гостей і ледь-ледь утримувалася у ладі, але наказ Викниксора говорив: "Не розпускати хлопців завчасно", і халдеї вичікували.
      Свято почалося звичайним кіносеансом у театрі. Показували кінодраму, потім комічну й видову, а після сеансу хлопці помітили зникнення з театру п'ятьох "коханців". Однак дуже незабаром їх знайшли в саду.
      Всі вони були з подругами й прогулювалися, гордо поглядаючи на товаришів. Це було схоже на конкурс: чия подруга краще? У цьому змаганні першість завоював Джапаридзе. Чорномазий грузин закрутив собі таку дівицю, що шкидцы ойкали від замилування:
      - От це я розумію!
      - Це так!
      - От так синьорита Маргарита!..
      Невисока, із чубчиком, блондинка, очевидно, була дуже задоволена своїм кавалером, пекучим брюнетом, і зовсім не зауважувала його хитростей. А Дзе навмисно водив її повз товаришів і без утоми розповідав смішні анекдоти, отчий ротик дівчинки увесь час посміхався, а блакитні очі блискали весело й мило.
      Вона виявилася кращої із всіх шкидских подруг, і Янкель, зачарований її красою, мимоволі озлився на свою пару, кирпату, товсту дівицю, безперервно клацали соняшники, які вона діставала з хустки, затиснутого у руці.
      "Ну що за дівчисько?" - зллився Черних, почуваючи на собі глузливі погляди хлопців. Нарешті, не витримавши, він силою захопив неї за дерева й зупинився, полегшено зітхаючи.
      - Давай, Маруся, посидимо, відпочинемо, - запропонував він.
      - Ой, ні, Гришенька, - кокетливо запищала товстуха, - від чого відпочивати-те? Я не утомилася, я не хочу. Незабаром адже танці будуть. Підемо, Гришенька...
      И вона знову зависла на руці свого кавалера. Гришенька скрипнув зубами і, з товстухою на буксирі, покірно потягся туди, де яскраво сіяли електричні ліхтарі й де у великій дерев'яній "раковині" військові музиканти уже набудовували свої труби й кларнети.
      Незабаром у саду почалися танці. М'яко розповзалися звуки вальсу по площадці, і пари закружилися в нескладному па. Стисши зуби, закружився й Янкель зі своєї нелюбої коханої.

      * * *

      Приклад заразливий. Свято допомогло майже всім шкидцам відшукати собі "дам", результатом чого з'явилося біля двадцяти нових закоханих"
      Закоханих було легко розпізнати. Вони були смирні, не бешкетували, всі попадали в перший або другий розряд і всі стали надзвичайно охайні.
      Звичайно так важко було змусити хлопців умиватися, - тепер вони милися ретельно й довго. Крім того, Шкида заблищала проділами. Зачісувалися щохвилини й старанно.
      Така ж охайність з'явилася й в одязі. Республіка Шкид закохалася.
      Не обійшлося й без трагічних випадків. Бобра один раз через подругу побили, тому що в цієї подруги вже був шанувальник, ревнивий і дуже сильний хлопець, що не сповільнив нагадати про себе й звів знайомство з Бобром на Обвідному каналі.
      Після цього Бобер целую тиждень не виходив на вулицю, одержимий манією переслідування.
      Циган також багато витерпів, тому що його дівчинка любила ходити в кіно, а грошей у нього не було, і доводилося багато й довго неї переконувати й запевняти, що кіно - це гидота й вульгарність.
      За любов постраждав і Дзе. Заради своєї возлюбленной він зніс на ринок єдиний свій скарб - готовальню, а на виручені гроші три дні підряд розважав свою синьооку рум'яну подругу з нормального дитбудинку.
      Весна бігла день за вдень швидко й непомітно, і Викниксор, поглядаючи на дітей, що чепуряться, заклопотано говорив:
      - Ростуть той^-те-діт-те. Уже майже наречені. Незабаром треба випускати, а те ще бороду відростять на казенних хлібах.

      * * *

      У любовних мріях шкидцы забули про небезпеки й превратностях долі, але один раз сум'яття й жах вселилися в їхні розм'якшені серця.
      Викниксор прийшов і сказав:
      - Настав час стригти волосся. Літо наступає, та й патли ви відростили - дивитися страшно. Бруд розводите!
      Слова прості, а паніки від них - як від пожежі або від повені.
      Волосся стригти!
      - Так як же я покаджу моїй Марусі, куций такий?
      Захопившись серцевими справами, хлопці забули про стрижку, хоча й знали, що це було в порядку речей, як і у всіх інших дитячих будинках.
      И от один раз за вечерею було оголошено: завтра прийде перукар.
      Однак старші вирішили відстояти свої волосся. Скликали негласні збори і послали делегацію, щоб просити дозволу четвертому й третьому відділенням носити волосся. Викниксор зм'якшився, і дозвіл був даний, але лише одному четвертому відділенню, і за умови, щоб хлопці завжди тримали волосся в порядку й зачісувалися. На інший день їм видали гребені, які при детальному обстеженні виявилися дерев'яними й немилосердно били на голові шкіру. Однак і дерев'яні гребені були зустрінуті з радістю.
      - Нарешті-Те ми - дорослі.
      - Даєш зачіску!
      Але незабаром злощасні волосся принесли нове горе. Часто на уроці за важким завданням шкидец по звичці ліз п'ятірень у потилицю, і в результаті голова перетворювалася в реп'ях, а халдей негайно робив зауваження недбалий догляд за зачіскою. Старші виявилися між двох вогнів. Втратитися волосся - втратитися подруги, залишити волосся - нажити купу зауважень.
      Але недарма говорить російське прислів'я, що, мол, голота на вигадки хитра. Дзе дав республіці винахід, що забезпечило ідеальний що не розсипається проділ. Винахід це демонструвалося один раз ранком, в умывальне.
      - Спосіб надзвичайно простий і легкий, - поширювався Джапаридзе, коштуючи перед юрбою уважно, що слухали його дітей. Потім він підійшов до вмивальника і з видом фокусника почав пояснювати винахід наочно, роблячи досвід над власною головою.
      - Отже. Я змочую свої збиті волосся звичайною сирою водою без какихлибо домішок.
      Він зачерпнув води з-під крана й облив голову.
      - Потім гребенем я розчісую волосся, - продовжував він, проробляючи сказане. - А тепер наступає головне. Проділ готовий, але зачіску треба закріпити. Для цього ми беремо звичайне сухе мило й проводимо їм по проділу в напрямку зачосу, щоб не збити зачіски. Через п'ять хвилин мило засохне, і ваш проділ ніколи не розсиплеться.
      Винахід кожний випробував на собі, і все залишилися задоволені. Правда, була деяка незручність. Від мила волосся сліпалися, на них утворювалася міцна кора, і горі тому, хто пробував почухати потилицю, що зудели. Рука його не могла проникнути до потрібного місця. Кора заважала. Перевага ж була в тім, що раз зачесана зачіска трималася весь день, а крім того, надавала волоссям особливий, блискучий вид.
      Шкида заблискала новими проділами, і знову всі тривоги були забуті. А під вікнами на теплих і курних тротуарах знову ніжно заворкотали парочки голубків.
      Але винаходу Дзе не дали ходу. Хтось розповів про цьому Викниксору, а той з обережності вирішив порадитися з лікарем. Лікар і погубив усе.
      - Від таких зачісок лихо. Комахи розводяться. Ви забороните їм це проробляти, а те вся школа обовшивеет.
      Цього було цілком достатньо, щоб на інший день привілейованих старших перукар не перебираючи підстриг під "нульовий". Разом з волоссями зникла й любов. Ніхто не пішов увечері на побачення з дівицями, і ті, прождавши дарма, пішли.
      Республіка Шкид проводила весну, сонце вже пригрівало по-літньому, і в хлопців з'явилися інші інтереси.
      Тому що на літо школа залишилася цього разу в місті, треба було шукати курорт, і його після недовгих пошуків знайшли в Екатерингофском паренню на берегах невеликого ставка, біля старого Єкатерининського палацу. Сюди кинулися тепер всі помисли шкидцев: до води, до зелені, до футболу, і тут за безперервною біганиною поступово забувалися теплі білі весняні ночі, ніжні слова й перші хлоп'ячі поцілунки.
      На зміну любові прийшов футбольний м'яч, і тільки Джапаридзе немає-немає та й згадував зі смутком про блакитнооку блондинку із сусіднього дитбудинку, і навіть, мабуть, не стільки про неї, скільки про загублену свою готовальню, новенької готовальні з оксамитовим нутром і ровненько покладеними блискучими циркулями. Тільки Дзе смутно згадував весну...
[далі]
Початок
[1] [2] [3] [4] [5] [6] [7] [8] [9] [10] [11] [12] [13] [14] [15] [16] [17] [18] [19] [20] [21] [22] [23] [24] [25] [26] [27] [28] [29] [30] [31] [32] [33] [34] [35] [36] [37] [38] [39] [40] [41] [42] [43] [44] [45] [46] [47] [48]

Так кажуть...

Багатий не той, у кого всього багато, а той, у кого мало, а вистачає на багато чого.
Веселін Георгієв

Література, книжки, журнали

Реклама

Спонсорство

Довідка