Меню

Всесвітня література українською мовою

Тематичне меню

Допомога проекту

Корисні посилання:

Не обов'язково література

Дещо корисне


Вітаємо на теренах бібліотеки

Бібліотеки вперше з'явилися на древньому Сході. Звичайно першою бібліотекою називають збори глиняних табличок, приблизно 2500 рік до н.е., знайдене в храмі вавилонського міста Ниппур. В одній із гробниць біля єгипетських Фив був виявлений ящик з папірусами часу ІІ перехідного періоду (XVІІІ - XVІІ вв. до н.е. ). В епоху Нового царства Рамзесом ІІ було зібрано близько 20 000 папірусів. Найвідоміша древневосточная бібліотека - збори клинописних табличок з палацу ассірійського царя VІІ століття до н.е.. Ашшурбанипала в Ниневии. Основна частина табличок містить юридичну інформацію. У древній Греції перша публічна бібліотека була заснована в Гераклее тираном Клеархом (ІV століття до н.е. ).

Библиотека - установа, що збирає й зберігає добутки печатки й писемності для суспільного користування, а також здійснює довідково-бібліографічну роботу. У цей час усе більше поширюються й входять до фонду бібліотеки мікрофільми, аудіо- і відеокасети, діапозитиви, оптичні носії (CD-ROM).

Тож, запрошуємо до перегляду сторінок Вашої електронної бібліотеки!

Розділи бібліотеки по тематиках

Решта лінків

Республіка ШКИД

ЗЛОЧИН І ПОКАРАННЯ


      Весна на даху. - Вандали. - Генріх Гейне. - Засипалися. - На гопе. - Мефтахудын у ролі детектива. - Золотий зуб і англійські черевики.

      Сонячні зайчики бігали по стінах. У відкрите вікно уривався й розбурхував молоді серця шум весняної вулиці. Сидіти в чотирьох стінах було просто неможливо.
      Сашка Пильовиків і Ленька Пантелєєв вийшли у двір.
      Надворі кипчаки грали в гилку, і руда Елла, примостившись на колоді, читала німецький роман.
      Надворі було гарно, але сламщикам хотілося піти від шуму, де-небудь полежати на сонечку й поговорити.
      - Поліземо на дах, - запропонував Сашка.
      По похмурої, із провалами, сходам вони піднялися на дах напівзруйнованого флігеля. Після темного горища різке світло змусило їх замружити ока.
      - От це - лафуза, - прошептав Сашка.
      На даху тільки що стаял сніг. Лише місцями в тінистих прикриттях він сірів невеликими плямами... Іржаве залізо даху ще не встигло загостритися, але було теплий і приємним, як плюш.
      Товариші лягли на скаті, упершись ногами в краї водостічного жолоба й заклавши руки за голову... Ленька закурив. Хвилин п'ять лежали мовчачи, не ворушачись. Розчулено посміхалися й, як кошенята, мружилися на сонце.
      - Добре, - мрійливо прошептав Сашка. - Добре. Так би й лежав і не вставав.
      - Ну ні, - відповів Пантелєєв, - я б не погодився лежати увесь час. В такий день побузить хочеться - руки розім'яти...
      Він раптом випрямився й, нагнувшись до Сашке, ударив його широкою долонею по животі. Сашка заверещав, закрутився, як вербна теща, і, схопивши за шию Пантелєєва, повалив його на себе.
      Рівні сили однолітків змусили їхній хвилин десять боротися за першість. Нарешті Пильовиків переміг. Стрибаючи біля лежачі на лопатках Пантелєєва, він кричав:
      - Здорово! В один хавтайм уклав чемпіона миру.
      Пантелєєв посміхався широкою калмицькою посмішкою й хрипів:
      - Нечесно. На шию надавив, а те б...
      Лежати вже не хотілося... Меланхолійність Сашки зійшла на ні, і він уже танцював гопака по в'ялому даху флігеля.
      Під ногу йому підкрутився камінь. Сашка схопив його й, розмахнувшись, пустив у небо. Гострий камінь зі свистом проробив параболу, зник з очей і упав десь далеко, на чужому дворі.
      - Смачно! - викликнув Ленька й прийнявся шукати камінь, щоб не ударити особою в бруд. Каменю на даху не виявилося, і Ленька поліз через слуховое вікно на горище. Через хвилину він повернувся з повним поділом червоного цегельних щебенів.
      - Ану ж бо?! - Чорна крапка злетіла до неба й згасла. За нею інша...
      - Так кидатися нецікаво, - сказав Сашка. - Треба ціль яку-небудь знайти.
      Він підійшов до краю даху й заглянув долілиць.
      Унизу вузький прохід між двома стінами займала помийна яма. Паралельно флігелю витягнувся одноповерховий будинок домовик пральні.
      Сонце ламало промені об високий кістяк флігеля й золотило верхні рами вікон.
      Сашка хвилину посидів навпочіпках, як зачарований дивлячись на блискаючі скла, потім простягнув руку, взяв камінь і, не сходячи з місця, кинув їм в стекло.
      Стекло тріснуло, задзвеніло й розсипалося тисячами маленьких брильянтиков.
      Сашка підняв голову. Ленька стояв біля нього й, не зводячи око, мовчачи дивився на зяючий оскал свіжої пробоїни. Потім він взяв камінь, націлився й вибив залишок скла верхньої рами.
      ...Кидали довго, ні на хвилину не зупинялися, бігали на горище за свіжим запасом щебенів, кидали цілі цегли. Коли у вікнах пральні не залишилося жодного скла, товариші переглянулися.
      - Ну, як? - нерозумно запитав Ленька.
      - Дурень! - буркнув Сашка, заглядаючи долілиць.
      Сонце, як і раніше, посміхалося широкою привітною посмішкою, у повітрі грала весна, але на даху чомусь стало незатишно; уже не хотілося валятися на скаті й притискатися щокою до плюшу.
      - Хряем долілиць, - сказав Пильовиків.
      Коли вони спускалися по похмурим сходам, Ленька вилаявся й сказав:
      - Наплювати... Не довідаються... Ніхто не бачив.
      Сашка нічого не відповів, тільки зітхнув. Ніким не замічені, вони вийшли у двір. Малята усе ще грали в гилку. Сірий м'яч, відлітаючи від плоскої дошки, стрибав у повітрі. Эланлюм сиділа на бревнышке й, відклавши книгу, мрійливо розглядала смушкову хмарину на синім небі. Ленька й Сашка підійшли до неї й, попросивши дозволу, сіли поруч на пахучу соснову стіс.
      - Де ви були? - проникливо оглянувши вихованців, запитала Елла.
      Ленька перекинувся поглядом із Сашкой і відповів:
      - У класі, Елла Андріївна.
      - У класі? Що ж ви там робили?
      - Ельховский пил стирав. Він черговий, а я... - Ленька раптом удавано зніяковів.
      - А ти що?
      - А я... я, Елла Андріївна, зараз над перекладом з Гейне працюю...
      Эланлюм здивовано скинула очі, потім посміхнулася.
      - Правда? Гейне переводиш? Молодець. Ну що ж, виходить?
      Пантелєєв забрехався.
      - Дуже навіть виходить. Я вже сто двадцять рядків перевів.
      Він почував, що Сашка дивиться на нього й робить якісь знаки очима, але повернутися не міг.
      - Я взагалі німецькою мовою дуже цікавлюся, - продовжував він. - Прямо, ви знаєте, якось... дуже люблю німецький.
      Вестфальское особа Эланлюм розцвіло.
      - Я и з Ґете переклади роблю, Елла Андріївна.
      Для Эланлюм цього було досить.
      - Ти повинен показати мені всі ці переклади. І чому взагалі ти раніше не показував їх мені?
      Запал просторікування раптово зійшов з Леньки... Він раптом ні з того ні із цього насторожився й, промурмотавши: "Здається, Япошка кличе" - швидкими кроками пішов знадвору.
      За ним ринувся й Сашка.
      Коли вони піднімалися по сходам у Шкиду, Сашка запитав:
      - Навіщо ти брехав про всяких Гейне й Ґете? І звідки ти викопаєш переклади?
      Ленька не знав, навіщо він брехав, і не знав, звідки викопає переклади.
      - Скажу, що спалив, - заспокоїв він сламщика.
      У класі нікого не було, крім Япошки й Кобчика. Вони ходили в Екатерингоф купатися. Прийшли мокрі й веселі. Зараз приятелі сиділи за партою й про чемто розмовляли. Япошка, як звичайно, чмихав носом і розмахував руками, а Кобчик заперечував без гарячності, але різко й верескливо.
      - Ти погано знаєш німецьку мову, тому не можеш судити! - кричав Япошка.
      - И все-таки повторюю: Гейне неперекладний, - верещав Финкельштейн.
      Сашка й Ленька прислухалися. І отут говорять про Гейне.
      - Хочеш, доведу, що можна перевести Гейне так, що переклад буде не гірше оригіналу? - оголосив Японець.
      Пантелєєв зірвався з місця й підскочив до нього.
      - Слабко, - закричав він, - слабко перевести сто рядків Гейне й трошки Ґете!
      Японець здивовано подивився на нього й, шаснувши носом, відповів:
      - На підбивання не йду.
      - Ну, милий... Еоша... - заблагав "грабіжник".
      Він розповів товаришеві про те, як він забрехався перед Эланлюм, і про те, як важливо для нього выпутаться із цього неприємного положення.
      Япошка забурів.
      - Добре, - сказав він, - выпутаемся. Переведу... Для мене це - пари дрібниць.
      Для Пантелєєва знову сонце стало посміхатися, він знову почув вуличний шум і зачув весну. Разом з ним розцвів і Сашка.
      Після, у компанії Горобця й Голого Пана, вони ходили в Екатерингоф, купалися, дивилися на каруселі, штовхалися в гучній веселій юрбі що гуляють і прийшли в школу прямо до вечірнього чаю.
      Про подію на даху згадали, лише укладаючись спати. Розшнуровуючи черевик, Ленька нагнувся до Пыльникову й шепнув:
      - А скла?..
      Сашка відповісти не встиг. Черговий халдей Костец громовими розкатами свого левиного голосу розбудив всю спальню:
      - Пантелєєв, не заважай спати товаришам!
      Коли Костец, постукуючи паличкою, пішов в іншу спальню, Сашка висунувся з-під ковдри й прохрипів:
      - Дурниця.

      * * *

      На інший день погода змінилася. Уночі пройшла гроза, ранок було райдужне, і сонце заволікали блідо-сірі хмари. Але відчувалася весна.
      Пильовиків і Пантелєєв устали в прекрасному настрої.
      За чаєм Японець не на жарт приголомшив Пантелеева, що сидів з ним поруч:
      - А я перевів сто двадцять рядків, - шепнув він.
      - Коли? - забувши потрібну обережність, ледве не закричав Ленька.
      - Ранком, - відповів Японець. - Устав о сьомій годині й перевів... І з Ґете два вірші перевів...
      Після чаю Япошка передав Пантелєєву три аркуші пописаного паперу. Пантелєєв негайно ж засів за переписку перекладу, щоб почерк не дав приводу до сумніву в його самодіяльності.
      Ленька сидів у вікна. Гейне надихнув його, розбурхав його творчу жилку. Йому схотілося самому написати що-небудь. Закінчивши переписку, він задивився на вулицю. На розі вулиці рыжеусый міліціонер у шоломі хакі посміхався сонцю й стряхивал дощові краплі з непромокального плаща. Цвірінчали горобці, і під променями сонця вогкість тротуарів стелилася легким туманом.
      Леньке схотілося описати цю картину красиво й життєво. І він написав як міг:

      Голосять горобці на бруківці,
      Сміється брудна вулиця...
      На розі постовий -
      Мокра курка.
      Небо сіре, як попіл махри,
      З воріт пливе захід помий.
      Знявши шолом, на розі постовий
      Гладить долонею вихри.
      У кафі - шпана:
      - Цигарок "Зефір", "Осман"!
      Із дверей іде захід вина.
      У дверей - "Шарабан".
      Лише одні горобці голосять,
      Возвещая про світлу весну.
      Грязно-сірі вулиці сплять
      И смердять у сні.

      Потім він показав цей вірш товаришам і Сашкецу. Всім вірш сподобався, і Янкель взяв його для одного зі своїх журналів.
      Пильовиків ранок провів у музеї - становив таблицю архітектурних стилів. Іонічні й коринфские колони, портики, пілястри й абсиди захопили його... Ні він, ні Пантелєєв жодного разу за весь ранок не згадали про пральню й про розбитих стеклах.
      Гроза вибухнула в обід.
      Якщо говорити точніше, перші розкати цієї грози прокотилися ще за півгодини до обіду. По Шкиде пройшов слух, що в пральні невідомими зловмисниками знищені всі стекла. У цю хвилину двоє сердець тривожно забилися, дві пари очей зустрілися й розійшлися.
      А за обідом, після переклику, коли чергові розносили по столах паруючі миски пшенки, у їдальню ввійшов Викниксор.
      Він увійшов швидкими кроками, оглянув ряди встали тільки він з'явиться учнів, ні на кому не зупинив погляду й сказав:
      - Сядьте.
      Потім нервово постукав зігнутим пальцем по скроні, походив по їдальні й, зупинившись у стола, по звичній своїй манері розтягуючи слова, вимовив:
      - Якісь канальи вибили всі стекла в пральні.
      Очі всіх що обідають відірвалися від пшоняної каші, що холоне, і зобразили знак питання.
      - Вибили скла в п'яти вікнах, - повторив Викниксор. - Хлопці, це вандалізм. Це прояв дегенератизма. Я повинен довідатися прізвища негідників, сделавших це.
      Ленька Пантелєєв подивився на Сашку, той почервонів всією особою й опустив ока.
      Викниксор продовжував:
      - Це вандалізм - бити скла, коли в нас не вистачає засобів вставити скла, зруйновані часом.
      Ледве досидівши до кінця обіду, Сашка покликав Леньку:
      - Підемо поговоримо.
      Вони пройшли у верхню вбиральню. Там нікого не було. Сашка притулився до стіні й сказав:
      - Я не можу. Ми дійсно були скотами.
      - Підемо зізнаємося, - запропонував Пантелєєв і закусив нижню губу.
      Пильовиків секунду боровся із собою. Він надувся, навіщо-те потер щоку, потім взяв Леньку за руку й сказав:
      - Підемо.
      По сходам наверх піднімався Викниксор. Коли він пройшов повз них, Пантелєєв обернувся й окликнув:
      - Віктор Миколайович. Викниксор обернувся.
      - Так?
      Відвернувшись убік, Пантелєєв сказав:
      - Скла в пральні били ми з Ельховским.
      Наступила пауза.
      Викниксор мовчав, приголомшений занадто швидким визнанням.
      - Прекрасно, - вимовив він, подумавши. - Можете обоє відправлятися додому, ти - до матері, а ти - до брата.
      Ударив грім.
      Сашка підійшов до вікна, закрив особу руками й скулився.
      - Віктор Миколайович! - верескливо прокричав він. - Я не можу йти. У мене мати хвора... Я не можу.
      Пантелєєв стояв біля Сашки, стисши зуби й руки.
      - Вибачите, Віктор Миколайович... - почав було він.
      - Ні, без вибачень. Відправляйтеся геть зі школи, а через місяць нехай зайдуть ваші матері. Скажіть спасибі, що я не відправив вас у реформаторий.
      И, повернувшись, він покрокував в апартаменти Эланлюм.
      Пантелєєв проводив його поглядом і, ляснувши по плечу Сашку, сказав:
      - Ідемо, Недотыкомка.

      * * *

      - Додому я йти не можу, - сказав Сашка.
      - И мені не посміхається, - хмуро пробасив Пантелєєв.
      Вони сиділи у дворі, на сосновому стосі, де напередодні розмовляли с Эланлюм.
      День хилився до кінця. Сірі хмари бігли по небу, обганяли одна іншу і розсипалися дрібними краплями дощу.
      Сашка сидів, як жінка, зімкнувши коліна й підперши долонею щоку. На колінах у нього лежав маленький сірий вузлик.
      У вузлику було дві носових хустки, книжка афоризмів Козьмы Пруткова й перший тім "Капіталу".
      Сашка стис руками вузлик, підняв голову й зітхнув.
      - Чого зітхати? - сказав Ленька. - Подихами справі не допоможеш. Треба кумекати, що і як. Додому адже не підемо?
      - Ні, - зітхнув Сашка.
      - Ну, так треба шукати лігвища, де б можна було кимарить.
      - Так, - погодився Сашка.
      Товариші задумалися.
      - Є, - сказав Ленька. - Эврика! У флігелі під сходами є комірка, хряем туди...
      Вони встали й пішли до флігеля. У сходах, по якому вони вчора піднімалися на дах, кілька сходів провалилося, і утворилася щілина.
      Товариші пролізли через неї й опинилися у вузькій темній комірці. Ленька запалив сірник... Жовтуватий вогник млів і мигав у тумані. Оглянувши приміщення, товариші поежились.
      Цегельні стіни комірки були слизисты від вогкості... Коричневі мохи звисав з них рваними жмутами... На підлозі були навалені старі матраци, рвані й брудні... Ноги грузнули в сіркою, що слипли від вогкості мачулі...
      - Комфогт відносний, - сказав Пантелєєв, і, хоча вимовив він це з усмішкою, голос його пролунав глухо й неприємно.
      - Огидно спати на цій гидоті, - поморщився Сашка й тикнув ногою в мачульну купу.
      - Що ж робити? Нічого, брат, звикай.
      Ленька, якому доводилося в житті ночувати й не в таких нетрях, подавши приклад, придушив відразу й опустився на мокре, незатишне ложе.
      За ним улігся й Сашка.
      Небагато поговорили. Розмови були смутні й усе зводилися до безвихідності положення, що створилося.
      Потім заснули й проспали годин шість. Розбудили яскраве світло й грубий голос, що будив їх. Сламщики опам'яталися й підхопилися.
      В отвір на стелі просовувалася чиясь голова й рука, що тримала ліхтар.
      - Вставай, вставай! Ишь улыглысь...
      Це був Мефтахудын.
      Товариші остаточно прокинулися й сиділи, уныло позевывая.
      - Шкода тобі, чи що? - простягнув Ленька.
      - Ны шкода, а ныльзя... Выктор Николайч сказав: обшукай вэсь будинок, якщо сыпят - витащи.
      - Сволота, - пробурчав Сашка.
      - И ваабще тут спати не можна.
      - Чому не можна? - запитав Пиляки.
      - Сыпчики ходять.
      - Які сыпчики? - зачудувався Сашка.
      - Сыпчики... Зі шпалырами й вынтовками.
      - Детективи, напевно, - вирішив Ленька. - Він нас залякати хоче. Ні, Мефтахудын, - звернувся він до сторожа. - Ми звідси не підемо... Іти нам нікуди.
      Мефтахудын небагато посопел, потім голова й рука з ліхтарем зникли, і чоботи татарина застукали по сходам долілиць.
      Товариші знову вляглися. Засипати було вже сутужніше. У комірку пробрався холод, сламщики тремтіли, лежачи під Сашкиным пальто й під двома рваними, мокрими тюфякями.
      - Розведемо вогонь, - запропонував Ленька.
      - Що ти! - злякався Пильовиків. - Отут солома й усе... Ні, ще пожежа накоїмо.
      - Дурості.
      Ленька виліз з-під купи матраців і прийнявся розчищати мочалку, поки не оголилася брудна кам'яна підлога.
      Тоді він поклав на середину кола, що утворилося, невеликий пучок мочалы й запалив сірник. Просыревшая наскрізь мачули не запалювалася.
      - У тебе немає паперу? - запитав Пантелєєв.
      - Ні, - відповів Сашка, - у мене книги, а книги рвати шкода.
      Ленька порився за пазухою й витягся паперовий згорток.
      - Це що? - запитав Сашка.
      - Генріх Гейне, - простягнув Ленька жалюгідним голосом і в темряві смутно посміхнувся.
      Він зім'яв один аркуш і підпалив його. Полум'я лизнуло папір, згасло, задимилося й знову спалахнуло.
      - Рухайся сюди, - сказав Ленька.
      Сашка підсунувся.
      Вони спалили майже весь переклад Гейне, коли на сходах пролунали кроки. Ленька обпалив долоні, у мить погасивши багаття.
      В отвір знову просунулася рука з ліхтарем і цього разу вже дві голови. Пролунав голос Сашкеца:
      - Агов ви, гусаки лапчасті! Вилазьте!
      Пильовиків і Пантелєєв притулилися до стіни й мовчали.
      - Ну, жваво!
      - Ліземо, - шепнув Ленька.
      По одному вони вилізли через отвір на сходи. Вилізли заспані й брудні, облипшие мокрої мочалой і соломою.
      Нічого не сказали й стали спускатися долілиць.
      Сашкец і Мефтахудын проводили їх до воріт. Сашкец стояв, всунувши рукав в рукав, і ежился.
      - Недобре, дядько Сашко, - сказав Пильовиків.
      - Що ж робити, голубчики. - розпорядження Віктора Миколайовича, - відповів Алникпоп. І, зачиняючи хвіртку, додав: - Щасливо!
      На вулиці було холодно й темно.
      Ліхтарі вже згасли, місяця не було, і зірки неяскраво мигали в просвітах хмар.
      Сашка й Ленька повільно йшли по темному великому проспекті. Пройшли мимо залитого вогнями ресторану.
      - Сволоти, - буркнув Сашка.
      Це ставилося до непманів, які бенкетували в цю пізню нічну годину.
      Хлопці вже почували голод.
      Дійшли до Невського. На Невському нічні візники ежились на козлах.
      - Ідемо назад, - сказав Ленька.
      - чи Коштує? - простягнув Сашка. - Однаково спати не дадуть.
      - Ні риса, ідемо.
      Снову прийшли до будинку Шкиды.
      Завбачливий Мефтахудын закрив ворота, довелося пролазити крізь зламані ґрати, заплутану колючим дротом.
      Ніким не замічені, залізли під сходи й заснули.

      * * *

      Ранком по звичці прокинулися о восьмій годині. Коли вийшли у двір, в Шкиде дзвонили до чаю. Нежарке сонце відігрівало землю, роса на траві випаровувалася легким туманом.
      За дровами, з мотузкою й сокирою в руках, вийшов Мефтахудын. Він витер долонями особа, подивився на схід і позіхнув.
      Побачивши хлопчиськ, підійшов.
      - Що, у флыгэли начивали?
      - Ні, - злякався Сашка. - Немає. Ми не у флігелі...
      Мефтахудын засміявся.
      - Знаємо я, сам бачив, як лізли.
      Потім подивився на небо й додав:
      - А минэ што - шкода, чи що. Я свій дэла сдэлал.
      Ленька ляснув татарина по плечу.
      - Знаю!
      Коли Мефтахудын пішов, він запропонував:
      - Підемо в Шкиду...
      Вони піднялися в школу й пройшли на кухню... Староста й черговий напоїли їх сподіваємося, покликали Янкеля і Япошку.
      - Ну як? - співчутливо запитав Японець.
      - Погано, - відповів Ленька. - Більше гопничать не можна. Холодно.
      - Д-Так, - простягнув Янкель. - А ви все-таки поскулите у Викниксора, - може, розжалобиться.
      Напившись чаю, сламщики, за порадою товаришів, пішли до завідувача.
      - Увійдіть! - крикнув він, коли вони постукалися до нього.
      Хлопці ввійшли й зупинилися у дверей.
      - Вам що?
      - Простите, Віктор Миколайович...
      - Немає... Я сказав: зі школи геть. Мені таких мерзотників не потрібно.
      Повернулися, щоб піти.
      - Втім... Якщо вставите стекла, то...
      - Те?
      - Те... Можете через місяць повернутися в школу.
      - Спасибі, Віктор Миколайович.
      Вийшли... Зробилося зовсім смутно й важко.
      - Це що ж значить? - проговорив Ленька. - Якщо не вставимо стекла, так і зовсім можемо не бути? Так, чи що?
      - Видно, так, - зітхнув Пильовиків.
      - Треба мислити, де дістати грошей. Скла вставляти, як видно, прийде.
      Вони знову вийшли у двір.
      - Ідемо на вулицю, - сказав Сашка.
      Прекрасний весняний день не доставив їм звичайного задоволення. Ішли повільно - куди ока дивляться.
      - Що-небудь треба продати, - сказав Сашка.
      - Так, - погодився Пантелєєв. - Треба що-небудь продати... А що?
      Обоє задумалися.
      Ішли мимо Юсупова саду.
      - Зайдемо, - запропонував Ленька.
      Зайшли, сіли на ослін...
      У саду весна відчувалася яскравіше, ніж на вулиці. Набухали бруньки, і на бережу ставка, що звільнився від льоду, пробивалася перша травичка.
      Сламщики сиділи й думали.
      - У мене є одна штучка, - почервонівши, заявив Ленька.
      - Яка штучка?
      - Зуб.
      Він зняв кепку й, відігнувши подкладку, витягся звідти щось маленьке, загорнене в папірець.
      - Золотий зуб, - повторив він. - Я його восени в Екатерингофе знайшов... Думаю, що можна продати.
      Сашка посміхнувся.
      - Навіщо ж ти його стільки часу беріг?
      Ленька почервонів ще більше.
      - Нерозумно, звичайно, - сказав він, - але говорять, що зуб приносить щастя.
      - Щастя, - посміхнувся Сашка. - Багато він тобі щастя приніс.
      Ленька вирішив продати зуб.
      - А я що продам? - сказав Пильовиків.
      Він розв'язав вузлик. Вийняв марксовский "Капітал".
      - Дадуть що-небудь?
      Ленька глянув на заголовок.
      - Думаю, що не дешевше мого зуба коштує.
      Сашка перегорнув сторінку. Потім поклав книгу назад у вузлик.
      - Ні, - сказав він, - Маркса продавати не можу... Я краще чоботи продам.
      Черевики в нього були новенькі, англійські. Брат узимку привіз, коли приїжджав відвідувати.
      - Продам, - вирішив Сашка.
      Він відразу зняв черевики й загорнув їх у вузлик.
      - Ідемо, - сказав він.
      Вони вийшли із саду. Сашка з минулого літа не ходив босоніж і зараз ішов непевно, підстрибуючи на гострих каменях.
      Спершу зайшли в ювелірний магазин.
      Товстий єврей-ювелір довго розглядав зуб, спочатку простим, потім збройним оком, потім подивився на хлопців і запитав:
      - Звідки у вас це?
      - Знайшли, - відповів Ленька.
      Ювелір хвилину роздумував, потім кинув зуб на чашку мініатюрних ваг і, не запитуючи про піну, вийняв і поклав перед товаришами папірець у п'ять лимонів.
      - Мало, - сказав Пантелєєв.
      Ювелір взяв папірець, щоб сховати.
      - Добре, давай, - проговорив Ленька й, сховавши грошові знаки в кишеню, разом із Сашкой вийшов з магазина. - Спекулянт чортовий! - буркнув він.
      З магазина пішли на Александровскую товкучку, де за десять лимонів продали першому що попались маклаку Сашкины англійські черевики.
      У Шкиду поїхали на трамваї: утомилися за добу й мали можливість дозволити собі таку розкіш.
      До Викниксору в кабінет увійшли без усякої боязкості.
      - Знову? - запитав той. - У чому справа?
      - Одержите за ваші стекла, - сказав Ленька й виклав перед завшколой п'ятнадцять мільйонів рублів.
      Викниксор подивився на гроші, присів до стола й написав розписку.
      - Візьміть, - хмуро сказав він.
      Потім зм'якшеним тоном додав:
      - Через місяць приходите.
      Сламщики вийшли.
      - Куди йти? - тихо запитав Сашка.
      - Додому, - відповів Ленька, - більше йти нікуди.
      Сходили в клас, попрощалися з товаришами й розійшлися - один на Міщанську, інший на Васильевский острів.
[далі]
Початок
[1] [2] [3] [4] [5] [6] [7] [8] [9] [10] [11] [12] [13] [14] [15] [16] [17] [18] [19] [20] [21] [22] [23] [24] [25] [26] [27] [28] [29] [30] [31] [32] [33] [34] [35] [36] [37] [38] [39] [40] [41] [42] [43] [44] [45] [46] [47] [48]

Так кажуть...

Майбутнє потрібно постійно викликати з небуття, минуле приходить саме.
Станіслав Єжи Лец

Література, книжки, журнали

Реклама

Спонсорство

Довідка