Меню

Всесвітня література українською мовою

Тематичне меню

Допомога проекту

Корисні посилання:

Не обов'язково література

Дещо корисне


Вітаємо на теренах бібліотеки

Бібліотеки вперше з'явилися на древньому Сході. Звичайно першою бібліотекою називають збори глиняних табличок, приблизно 2500 рік до н.е., знайдене в храмі вавилонського міста Ниппур. В одній із гробниць біля єгипетських Фив був виявлений ящик з папірусами часу ІІ перехідного періоду (XVІІІ - XVІІ вв. до н.е. ). В епоху Нового царства Рамзесом ІІ було зібрано близько 20 000 папірусів. Найвідоміша древневосточная бібліотека - збори клинописних табличок з палацу ассірійського царя VІІ століття до н.е.. Ашшурбанипала в Ниневии. Основна частина табличок містить юридичну інформацію. У древній Греції перша публічна бібліотека була заснована в Гераклее тираном Клеархом (ІV століття до н.е. ).

Библиотека - установа, що збирає й зберігає добутки печатки й писемності для суспільного користування, а також здійснює довідково-бібліографічну роботу. У цей час усе більше поширюються й входять до фонду бібліотеки мікрофільми, аудіо- і відеокасети, діапозитиви, оптичні носії (CD-ROM).

Тож, запрошуємо до перегляду сторінок Вашої електронної бібліотеки!

Розділи бібліотеки по тематиках

Решта лінків

Республіка ШКИД

ПЕРШИЙ ВИПУСК


      У вітряну ніч. - Без плацкарти й сну. - У Питере. - Эланлюм доповідає. - У прикритого абажура. - Остракізм. - Нерадісний випуск. - Знову колеса торохтять.

      Вовком вила за вікном вітряна ніч, торохтіли на скріпах колеса, слабко над дверима мигала свіча в ліхтарі. Поруч у сусідньому купі - за стіною лише - хтось без угаву співав:

      Вила хуртовина, вила, вила,
      Не було вогню-а-а,
      Коли мати народи-мулу
      Бедново миня...

      Співав без угаву, довго й нудно; і пізно, лише коли у Твері стояли - паровоз пити пішов, - змовк: заснув, повинне бути... За вікном завивала на всі голосу вітряна ніч, а в купі хропли - студент із загорненими в обмотки ногами, дама в порваній жалобі й уфимский татарин із дружиною. Хропли всі, а татарин вдобавок присвистував носом і в сні зітхав.
      Викниксору спати не хотілося. Удень він небагато поспав, а зараз сидів не рухаючись у куті, у півмороку, і, прикрившись від ліхтарних променів, думав...
      Думки повзли нерівні, нескладні, тяглися туди, у ту сторону, куди вертілися колеса вагонів, - до Питеру, до Шкиде.
      За місяць з'їзду ще більше полюбив Викниксор Шкиду, зрозумів, що Шкида - його дитя, за яким він хоче й любить ходити. Щось там? Чи добре всі, не чи трапилося чого? Знає Викниксор, що все може трапитися: Шкида - ребенокурод, покластися на нього важко. А зараз і момент небезпечний видався: багато "необроблених", нових дефективников прийшло перед самим Викниксоровым від'їздом...
      - Щось там?..
      Думав Викниксор... А потім задрімав. Снилися - Минин на Червоної площі, "Літопис", Эланлюм, хлопці в шкільній їдальні за чаєм, вивіска на Мясницкой - "Главчай", доповідач голений, з вусами долілиць, на з'їзді соцвоса й Шкида знову - Японець із гербом-соняшником у руках, Юнком...
      Потім змішалося все. Вивіска на Мясницкой потрапила в "Літопис", "Літописом" розмахував голений доповідач соцвоса, у шкільну їдальню ввійшов кам'яний Минин... Заснув Викниксор.
      Розбудив студент:
      - Вставайте, товариш... Питер.
      Вставати не хотілося. Позіхаючи, спустив ноги, підняв свалившееся на підлогу пальто...
      Коли вийшов на площу, - радість забилася в груди. Теплим, рідним здалося все - пітерські візники, газетярі, носії. І навіть Олександр III з "вінцем посмертного бесславья" здався красенем.
      Над Петроградом устав ранок.
      Було не пекуче. Викниксор хотів сісти в трамвай, але трамвай довго не ішов, і він вирішив іти пішки. Зняв пальто й пішов по Лиговке, по Обвідному до школі. Пущі колишнього турбував питання: щось там?
      На Обвідному, в електричної станції, катали возили по сходнях на баржу тачки з вугіллям. Викниксор постояв, подивився, як чорне вугілля, падаючи в залізне черево баржі, блискав кришталевими осколками, подивився на воду, блестевшую накипом нафти, потім згадав - щось там? - і покрокував швидше.
      Сонце вперто лізло нагору, було вже пекуче, золота сковорідка стояла тепер у Зеландско-Дівочого монастиря.

      * * *

      Эланлюм сиділа, Викниксор стояв, супився, слухав. В очах його вже не було посмішки.
      - Ах, Віктор Миколайович, я із сил вибилася, я нічого не могла зробити, я утомилася...
      Викниксор стояв, облокотившись на шифоньєрку. Мовчав. Слухав. Эланлюм розповідала:
      - Цей Довгорукий... Він непоправний, він рецидивіст, він страшний...
      Викниксор мовчав. В очах його посмішка ставала розгубленої, смутної, майже розпачливої.
      Довго потім сидів у себе в кабінеті за масивним столом і, прикривши абажур, думав.
      "...Довгорукий безнадійний?.. Не може бути, що в п'ятнадцять років хлопчик безнадійний... Щось не використане, якесь засіб забутий..."
      Відкрив ящик стола, вийняв папку коричневу з написом: "Характеристики вков".
      Відшукав і відклав одну.
      ...Сивер Довгорукий... Злодій. Крав у притулку для дітей артистів, крав у товаришів... Дитбудинок .э 18... Крав... Детскосельская гімназія. Крав, вигнаний... Учився погано... Інститут для дефективних підлітків... Злодійство, втеча... Лавра...
      А все-таки щось ще не використане. Що ж?!
      И от знайшов, згадав забуте. Трудове виховання!
      Праця, фізична праця... Він у майстернях і цехах фабричних, у домни, в плуга, у трактора "Фордзон". Він - кращий вихователь на землі, він зможе зробити те, чого не змогли зробити люди із книгами...
      До нього вирішив звернутися Викниксор за допомогою, коли справа здавалася вже безнадійним.
      У той же день, втомлений, метався він з губоно в земвідділ, із земвідділу в профобр. Доводив, переконував, а переконавши, вертався в Шкиду й, піднімаючись по сходам, наспівував:

      Шлях наш довгий і суворий,
      Багато має бути праць,
      Щоб вийти в люди.

      За вечірнім чаєм Викниксор, суплячись, увійшов у їдальню.
      - Здрастуйте.
      - Здрасти, Віктор Миколайович, - відповіли глухим хором.
      Сиділи, чекали. Знали, що Викниксор що-небудь скаже, а якщо скаже, те нерадісне що-небудь.
      Мовчали. Дули в кружки гарячого чаю, жували хліб. Маркс - портрет над столом волынян - упивався поглядом у похмурі зіниці Федора Достоєвського. Хлопці дивилися на Викниксора. Викниксор мовчав. Пара туманом плив над столами...
      Нарешті Викниксор сказав:
      - Сьогодні - загальні збори.
      Хтось зітхнув, хтось запитав:
      - Коли?
      - Зараз же... Після чаю.
      Скінчили чай, відділені чергові забрали посуд, сміли хлібні крихти з оббитих чорною клейонкою столів. Викниксор піднявся, постукав пальцем по скроні і заговорив, розтягуючи слова, часом підвищуючи голос, часом опускаючи його до шепоту:
      - Хлопці! Ви знаєте, про що я буду говорити, про що я повинен говорити, але чого не скажу. Ви знаєте: за мою відсутність у школі відбулися речі, ніколи раніше що не мали випадку... Усе, що трапилося, зафіксоване в "Літопису"... Школа перетворилася в кубло злодюжок, у збіговисько небезпечного в соціальному відношенні елемента... Це тільки здається, але це не так. Я вірю, що школа залишилася тієї ж, переважна більшість вас змінилося до гіршого лише остільки, оскільки відійшло від рівня... Але це дрібниці. Це можна виправити. Провиною всьому група...
      Викниксор подивився убік Довгорукого. За Викниксором всі погляди звернулися в ту ж сторону. Гужбан скулився й опустив ока.
      - ... Група, - повторив Викниксор, - група негідників, рецидивістів, отаманів... Такими я вважаю...
      Усе насторожилися. Створилася тиша, похмура, важка тиша.
      - ...Довгорукого, Громоносцева, Бессовестина. Їх я вважаю в умовах нашої школи непоправними. Єдине, що я міг для них придумати, це трудове виховання. Вони переводяться в Сільськогосподарський технікум, в Петергофский повіт. Я сподіваюся, що там, у мирній обстановці сільського господарства, у постійній фізичній праці, вони виправляться. Я сподіваюся...
      Слова Викниксора перервали дикі грудні схлипи, крикливі стогони. Здалося, що вітер завив у трубі й, ляскаючи в'юшками, рветься назовні...
      Це ридав Циганів. Ридав, уткнувшись особою в складені руки, смикав плечима. Ридав перший раз у Шкиде. Потім закричав:
      - Не хочу! Не хочу в сільський технікум... Учитися хочу... на професори. На математичний факультет хочу. А свиней пасти не бажаю...
      И знову ридав, смикав плечима... Потім притих.
      Викниксор почекав небагато, пройшовся від краю до краю їдальні й продовжував:
      - Громоносцев хоче вчитися, але вчитися він не може. Людина цей морально слабкий. З нього вийде негідник, а утворений негідник у сто разів гірше неосвіченого. Якщо праця його виправить, - він зможе повернутися до книгам. Тому, повторюю, кращого виходу я не бачу. Далі... Інші повинні бути покарані, і за них ми візьмемося самотужки. Ви повинні самі виявити зі свого середовища злодіїв. Для цієї мети ми вдамося - до остракізму...
      Загуділа їдальня, зашуміла, як ліс осеннею вночі... Хтось закричав:
      - Геть!
      Хтось зашикав і лементом же відповів:
      - Правильно! Даєш остракізм!
      Викниксор, що любив оригінальне, заліз у глибоку стародавність, витягся звідти остракізм і сказав: "Шкидцы, от вам міра соціального захисту, от засіб від злодіїв, патент на яке я, на жаль, взяти не можу, тому що він уже взятий дві з половиною тисячі років тому в Афінах..."

      * * *

      Черговий вихователь Амебка нарізав шістдесят листків паперу й роздал їх по столах.
      - Кожний повинен написати три прізвища, - сказав Викниксор, - прізвища тих, кого він уважає найнебезпечнішими. Получивший більше п'яти листків переводиться зі школи в інший заклад, більше трьох - одержує п'ятий розряд і букву "В" (злодій), що одержав більше одного листка переводиться розрядом нижче того, у якому перебуває в даний момент. Пишіть, але - дивитеся, будьте справедливі, не зводите рахунків з недругами, не зганяйте злість на невинних... Пишіть!..
      Їдальня знову загуділа й негайно ж поринула в мовчання. Повільно заходили олівці по папері, заскрипів графіт... Сиділи, обмірковували, ховали, прикривали рукою листки...
      Написавши, кожний звертав листок у трубочку й віддавав черговому. Чергові відносили паперові "остраконы" до виховательського стола й складали їх у припасений для цієї мети ящик. Нарешті, коли в ящику скопилося рівно шістдесят листків, Викниксор устав і заявив:
      - Приступимося до з'ясування результатів. Виберіть контролерів.
      Контролерами обрали Курочку, Японця, Кобчика й Неньку. Японець притяг із класу аркуш папера для письма й чорнило й сів поруч із Викниксором для підрахунку голосів. Тоді Викниксор витягся з ящика перший листок...
      Снову тиша, моторошна й важка.
      Викниксор розгорнув листочок і прочитав:
      - "Громоносцев, Довгорукий, Устинович".
      Розгорнув другий листок.
      - "Довгорукий, Громоносцев, Федулов".
      Розгорнув третій.
      - "Довгорукий, Козлов, Петров".
      Четверту записку їдальня зустріла моторошним сміхом:
      - "Боюся писати - поб'ють".
      Біля двадцяти листків виявилися незаповненими, - імовірно, по тієї ж причині.
      Скінчивши читання записок, Викниксор разом з контролерами зайнявся підрахунком голосів. Результати виявилися такими: Довгорукий - тридцять шість, Громоносцев - тридцять, Козлов - двадцять шість, Устинович - тринадцять, Бессовестин - сім... Старолинский одержав три голоси. Купець - два. Янкель і Пантелєєв - по одному.
      Викниксор повідомив:
      - У сільськогосподарський технікум переводяться не три чоловіки, а чотири. А саме - Довгорукий, Бессовестин, Громоносцев і Устинович. Козлів, як не підходящий по знаннях до технікуму, переводиться на Тарасов або на Мытненку...
      Козлов заплакав. "Тарасов" і "Мытненка" були розподільники, звідки пряма дорога вела в лавру.
      - Загальні збори закриті, - оголосив Викниксор.
      Хлопці поплелися з їдальні.
      Коли все вийшли, за столом залишився один Циган. Він сидів, уткнувшись особою в складені руки, і схлипував.

      * * *

      Через кілька днів відбувся "перший випуск". Він пройшов без помпи. За обідом Викниксор зм'якшеним тоном сказав напутню мову випускникам. Всі упокорилися з перспективою відходу зі школи: Довгорукий - по звичці скитаться с місця на місце, Устинович - по вродженій холоднокровності, а Бессовестин був навіть небагато радий перекладу в Сільськогосподарський технікум, тому що любив селянське життя. Лише один Громоносцев до кінця залишався хмурий, ні з ким не розмовляв, і часто чули, як він по ночах плакав...
      Після обіду випускники, распрощавшись із товаришами й халдеями, відправилися на Балтійський вокзал, до пятичасовому поїзда на Нарву. Проводжали їх Янкель, Пантелєєв, Японець і Дзе.
      Ішли по Петергофскому, потім згорнули на Обвідний. Випускники, одягнені в отримане з губоно "випускне" - сукняні пальто, штани й гімнастерки, - несли на плечах мішки з білизною й прочим небагатим майном.
      Громоносцев, оточений товаришами по класі, ішов за.
      - Що, Коля, небажання йти? - запитав Янкель.
      Циган хвилину мовчав.
      - Утечу! - викликнув він раптом глухим голосом. - Слово честі, утечу... Не можу.
      - Повно, Циганок, - ласкаво проговорив Японець. - Обживешся. Пиши частіше, і ми тобі будемо писати. Звичайно, іти не хочеться, все-таки три роки пробули разом, але...
      Далі Японець не міг говорити - щось застрягло в горлі.
      Кожний намагався утішити Цигана, як міг.
      На вокзалі випускників очікував вернувшийся недавно з відпустки Косталмед. Він посадив їх у вагон, вручив квитки й, попрощавшись, пішов у школу.
      Проводжаючі до дзвінка залишалися у вагоні з випускниками. Коли на пероні продзвенів другий дзвінок, товариші переобіймалися й перецілувалися один з одним. Громоносцев знову заплакав. Заплакали і Японець із Пантелєєвим.
      - Щасливо! - крикнув Янкель, виходячи з вагона. - Пишіть!..
      - Будьте щасливі! - повторили інші.
      Поїзд рушив. Вигнанці сиділи мовчачи. Говорити було не про що, згадувати про минуле було страшно й боляче, нового ще не було.
      У купі було задушливо, пахнуло стеариновим нагаром і нафталіном. Торохтіли на скріпах колеса, у вікні плили берези, і здавалося, що не берези, а люди бігли, молоді жваві дівчини в білих мереживних платтях.
[далі]
Початок
[1] [2] [3] [4] [5] [6] [7] [8] [9] [10] [11] [12] [13] [14] [15] [16] [17] [18] [19] [20] [21] [22] [23] [24] [25] [26] [27] [28] [29] [30] [31] [32] [33] [34] [35] [36] [37] [38] [39] [40] [41] [42] [43] [44] [45] [46] [47] [48]

Так кажуть...

Велика сила перших звичок.
Вергілій Марок Публій

Література, книжки, журнали

Реклама

Спонсорство

Довідка