Меню

Всесвітня література українською мовою

Тематичне меню

Допомога проекту

Корисні посилання:
Обзор рынка добавок: протеин, протеин киев.

Не обов'язково література

Дещо корисне


Вітаємо на теренах бібліотеки

Бібліотеки вперше з'явилися на древньому Сході. Звичайно першою бібліотекою називають збори глиняних табличок, приблизно 2500 рік до н.е., знайдене в храмі вавилонського міста Ниппур. В одній із гробниць біля єгипетських Фив був виявлений ящик з папірусами часу ІІ перехідного періоду (XVІІІ - XVІІ вв. до н.е. ). В епоху Нового царства Рамзесом ІІ було зібрано близько 20 000 папірусів. Найвідоміша древневосточная бібліотека - збори клинописних табличок з палацу ассірійського царя VІІ століття до н.е.. Ашшурбанипала в Ниневии. Основна частина табличок містить юридичну інформацію. У древній Греції перша публічна бібліотека була заснована в Гераклее тираном Клеархом (ІV століття до н.е. ).

Библиотека - установа, що збирає й зберігає добутки печатки й писемності для суспільного користування, а також здійснює довідково-бібліографічну роботу. У цей час усе більше поширюються й входять до фонду бібліотеки мікрофільми, аудіо- і відеокасети, діапозитиви, оптичні носії (CD-ROM).

Тож, запрошуємо до перегляду сторінок Вашої електронної бібліотеки!

Розділи бібліотеки по тематиках

Решта лінків

Республіка ШКИД


      Першій книзі молодого автора рідко вдається пробити собі дорогу до широкої читацької аудиторії. Ще рідше витримує вона випробування часом.
      Деякі з починаючих письменників приходять у літературу із уже накопиченим життєвим досвідом, зі своїми спостереженнями й думками.
      Одним із щасливих виключень у ряді перших письменницьких книг була "Республіка Шкид", написана двома авторами в 1926 році, коли старшому з їх - Г. Бєлих - ішов усього лише двадцятий рік, а молодшому - Л. Пантелєєву - не було ще й вісімнадцяти.
      Вийшла у світло ця повість на самому початку 1927 року, на десятому році революції. Усе в нас було тоді ново й молодо. Молода Радянська республіка, молода її школа, література. Молоді й автори книги.
      У цей час уперше заговорило про себе й про свою епоху покоління, виросле в революційні роки.
      Тільки що виступив у пресі із дзвінкою і яскравою романтичною повістю, озаглавленої трьома загадковими буквами "Р. В. С.", Аркадій Голиков, псевдонім, що обрав згодом, "Аркадій Гайдар". Це була людина, минулу сувору фронтову школу в тоді ще молодій Червоній Армії, де шістнадцятирічним юнаком він уже командував полком.
      Автори "Республіки Шкид" увійшли в життя не таким прямим і відкритим шляхом, яким увійшов у неї Гайдар. Тому й повість їх повна складних життєвих і психологічних зламів і поворотів.
      Цю повість написали колишні безпритульні, одні з тих, кому доля готовила долю бурлак, злодіїв, грабіжників. Осколки зруйнованих родин, вони легко могли б докотитися до самого дна життя, стати "людським пилом", якби молода Радянська республіка з першого років свого існування не початку дбайливо збирати цих, здавалося б, назавжди загублених для суспільства майбутніх громадян, що зробилися з дитинства "колишніми людьми".
      "Їх брали з "нормальних" дитбудинків, з в'язниць, з розподільних пунктів, від змучених батьків і з відділень міліції, куди приводили різношерсту беспризорщину прямо з облави по кублах... Строката ватага розподілялася по нових будинках. Так з'явилася нова мережа дитячих будинків-шкіл, у шеренгу яких стала й знову спечена "Школа соціально^-індивідуального виховання ім'я Достоєвського", пізніше скорочена її дефективними мешканцями у звучне "Шкид".
      Мабуть, ця скорочена назва, що замінила собою більше довге й урочисте, прищепилося й укоренилося так незабаром тому, що в новоствореному слові "Шкид" (або "Шкида") колишні безпритульники почували щось знайомим, своїм, співзвучне слівцям з вуличного жаргону "шкет" і "шкода".
      И от в облупленому триповерховому будинку на Петергофском проспекті приступилася до роботи нова школа-інтернат.
      Нелегко було приборкати буйну ораву підлітків, що змалку звикли до вільного, кочового, відчайдушного життя. У кожного з них була своя, багата пригодами біографія, свій особливий, вироблений у розпачливій боротьбі за життя характер.
      Багато вихователів виявлялися, незважаючи на свою дійшлу вік, наївними дитинами, очутившись віч-на-віч із цими пропаленими, що видали види хлопцями. Гострим, накиданим Оком шкидцы відразу ж знаходили в педагога слабкі сторони й зрештою виживали його або підкоряли своїй волі. На хлопців не діяли ні грізні окрики, ні покарання. Ще ризикованіше були спроби загравати з ними. Сам того не зауважуючи, педагог, що підладжувався до хлопцям, ставав у них посміховищем або мимовільним спільником і повинен був терпляче зносити не тільки знущання, але часом і побої.
      Усього лише декільком вихователям удалося - та й то не відразу - знайти вірний тон у відносинах з вихованцями Шкиды.
      Але, по суті, завзята боротьба двох таборів триває чи ледве не до самого кінця повести. Один табір - це "халдеї", досить строкатий колектив педагогів на чолі з невичерпним винахідником нових тактичних прийомів і маневрів, завідувачем школою Викниксором. Інший табір - орда лукавих і непокірливих, нітрохи не менш винахідливих шкидцев.
      Те одна, те інша сторона бере гору в цій боротьбі. Інший раз здається, що вирішальну перемогу одержав Викниксор, нарешті-те шлях, що знайшов, до сердець хлопців або укротивший їх знову придуманими суворими заходами. І раптом шкидцы підносять вихователям новий сюрприз - таку карколомну "бузу", який не бувало ще з перших днів школи. У класах і залах нагромаджують барикади й учиняють дику розправу над "халдеями".
      Шкида бушує, як розгнівана стихія, а потім також зненацька вщухає і знову входить у колишні границі.
      На перший погляд, герої Шкиды - колишні хлопці, що пройшли крізь вогонь, воду й мідні труби, розпачливі хлопці зі злодійськими звичками й блатними кличками - Гужбан, Кобчик, Турка, Голого пана (шкидцы перейменували не тільки свою школу, але й один одного, і всіх вихователів).
      Але коштує небагато пристальнее вдивитися в юних мешканців Шкиды, як під лихими бандитськими кличками ви виявите покалічених життям, виморених довгим недоїданням, істеричних підлітків, по нервах яких всієї вагою прокотилися роки війни, блокади, розрухи.
      От чому вони так легко збуджуються, так швидко переходять від гнітючої туги до несамовитих веселощів, від мирних і навіть задушевних бесід з Викниксором - до нового, ще більш розпачливому повстанню.
      И все-таки вдачі в республіці Шкид із часом міняються.
      Правда, це відбувається куди менш помітно й послідовно, чим в багатьох книгах, автори яких ставили собі метою показати, як радянська школа, дитячий будинок або робоча бригада "перековує" занепалих людей. Здавалося б, недосвідчені літератори, що узялися за біографічну повість в восемнадцатидевятнадцатилетнем віці, легко могли згорнути на цю побиту доріжку, швидко розмотати пружину сюжету й довести книгу до благополучного кінця, минаючи всі життєві протиріччя, зиґзаґи й петлі. Але ні, що рухає пружина повести виявилася в молодих авторів тугий і непіддатливої. Вони не спокусилися спрощеннями, не згладили кутів, не обійшли труднощів.
      Перед нами проходить вигадлива низка вихованців Шкиды різного віку й походження.
      Навіть самих себе Л. Пантелєєв і Г. Бєлих зобразили з нещадної правдивістю, позбавленої який би те не було підфарбування й ретуші.
      Син удови-пралі, здатний, спритний, виверткий Гришка Черних, по прізвиську Янкель, рано проміняв школу на вулицю. З жадібністю ковтає він сторінки "Ната Пинкертона" і "Боба Руланда" і в той же час займається найрізноманітнішими промислами: "обробляє двома пальцями" кружку з пожертвуваннями в каплиці, а потім обзаводиться санками й стає "радянською конячкою" - чекає у вокзалу приїзду мішечників, щоб везти через все місто їхній важкий багаж за буханець хліба або за трохи "лимонів".
      А от інший шкидец, одягнений у рваний вузький мундирчик з декількома уцілілими золотими ґудзиками. До Шкиды він учився в кадетському корпусі.
      - Эге! - викликує Янкель. - Виходить, шляхетного походження?
      - Так, - відповідає Купець, але без усякої гордості, - шляхетного... Фамилиято моя повна - Вольф фон Офенбах.
      - Барон?! - ірже Янкель. - Здорово!..
      - Так тільки життя-те моя не краще вашої... теж з дитинства будинку не живу.
      - Добре, - заявив Япошка. - Пускай ти барон, нас не стосується. У нас - рівноправність".
      И в самій справі, у Шкиде немає майнових і станових розходжень. Всі рівні. Однак і тут з'являються серед хлопців свої хижаки.
      У Шкиде, як і в голодному Петрограді часів блокади й розрухи, голод породжує спекуляцію.
      Невідомо що звідки з'явився Слаенов, підліток, "схожий на ситого й задоволеного павучка", позичає своїм охлялим товаришам восьмушки хліба й одержує за них четвертки. Незабаром він стає справжнім багатієм - навіть не по шкидским масштабах, - приділяє частку своїх хлібних запасів старшому відділенню, щоб з його допомогою панувати над зверненими в рабство молодшими хлопцями. Все це триває доти, поки республіка Шкид не обрушується на опутавшего її своєю мережею "павучка" з усією властивої їй раптовою люттю й шаленством.
      Рабство в Шкиде скасовується, борги анулюються: "Нині вийшов маніфест. Хто кому повинен, тому хрест!"
      Так потроху переборює Шкида хвороби, щеплені вулицею, товкучкою, спілкуванням з карним миром.
      Той, хто уважно прочитає цю незвичайну шкільну епопею, з інтересом помітить, який складний і вигадливий сплав поступово утвориться в Шкиде, де захопливими педагогічними шуканнями Викниксор намагається прищепити збіговиську колишніх безпритульних чи ледве не ліцейські традиції.
      В одній і тій же главі книги шкидец Бобер наспівує на мотив "Яблучка" характерні для того часу лиховісні вуличні частівки:
      Эх, яблучко
      На подоконничке!
      У Петрограді появилися
      Покойнички...
      И відразу хор шкидцев затягує складений хлопцями з ініціативи Викниксора врочистий гімн на мотив стародавньої студентської пісні "Gaudeamus".
      У цьому шкільному гімні, яким Викниксор розраховував підняти в хлопців почуття власного достоїнства й поваги до своєї школи, строго витриманий стиль і ритм віршованого латинського тексту, породженого в стінах університетів:

      Ми з різних шкіл прийшли,
      Щоб тут учитися.
      Брати, дружною родиною
      Будемо ж труди-и-ться!..

      А в найважчі для Шкиды дні, коли в ній спалахнула бурхлива епідемія злодійства, завідувач школою знову, по вираженню шкидцев, "заліз у глибоку стародавність" і витягся звідти соціальну міру захисту від злочинців, применявшуюся в Древній Греції, - остракізм.
      Питання про те, кого піддати остракізму, поставили на закрите голосування.
      Ще так недавно всі шкидцы були зв'язані круговою порукою, нерушимим блатним законом: "Своїх не видавати!"
      Але, пропонуючи нову круту міру, Викниксор почував, що лід рушив: Шкида вже не та, на неї можна покластися.
      И в самій справі, тільки меншості що голосували повернуло листки незаповненими. Та й то за мотивами, які були чітко виражені в написі на одному з листків: "Боюся писати - поб'ють".
      А більшість хлопців знайшло в собі мужність назвати імена коноводів, які всього лише за кілька днів до того задавали в Шкиде буйні й щедрі бенкети й катали босоногу компанію по місту в легковому автомобілі.
      Цей товариський суд був, по суті, найбільшою перемогою Викниксора в боротьбі зі шкидской анархією й злодійством. Нанесений був рішучий удар круговій поруці, розвінчане бандитське молодецтво.
      Нелегко було перемогти романтику уголовщины.
      Викниксор добре розумів натуру своїх вихованців, їхня схильність до всьому гострому, незвичайному, яскравому. Тому-Те він і намагався щосили захопити їх всі новими й новими оригінальними й вигадливими витівками. Хлопці на перших порах ставилися до них досить глумливо, але потроху втягувалися в винайдену Викниксором своєрідну педагогічну гру.
      Так були придумані шкільна газета, потім герб і гімн школи, потім самоврядування - республіка (звідки згодом і виник заголовок повести) і нарешті остракізм, перенесений із площ Древніх Афін у школу для дефективних на Петергофском проспекті.
      Але у своїх безперестанних пошуках нових педагогічних прийомів Викниксор не завжди йшов "у глиб століть". Разом із пристрастю до деякої екзотики йому властиво було живе почуття реальності й сучасності.
      Перебираючи характеристики й біографії самих безнадійних шкидцев з довгим переліком їхніх злочинів і покарань, він напружено думав:
      "А все-таки щось ще не використане. Що ж?.."
      И отут він зрозумів, що їм упущене саме головне: трудове виховання.
      Чотирьох самих злісних винуватців крадіжки, що одержали найбільше число записок при голосуванні, Викниксор після довгого роздуму вирішив перевести в Сільськогосподарський технікум.
      З гірким почуттям залишала ця четвірка Шкиду. На вокзалі один з четвірки - Циган - рішуче заявив: "Утечу!"
      Але він не втік.
      Через деякий час товариші одержали від нього з технікуму великий лист.
      "...Викниксор добре зробив, що визначив мене сюди, - писав він. - Передайте йому привіт і моє замилування перед його талантом угадувати життя, знаходити шляхи для нас. Закоханий у сівалки, молотарки, у племінних корів, у нашу маленьку метеорологічну станцію... Я оглядаюся назад. Чотири роки тому назад я гопничал у В'яземській лаврі, був стремщиком в хазушников. Тоді моєю мрією було зробитися гарним злодієм... Я не думав тоді, що ідеал мій може змінитися. А зараз я не вірю своєму минулому, не вірю, що колись я потрапив по підозрі в мокрій справі в лавру, а потім і у Шкиду. Їй, Шкиде, я зобов'язаний своїм сьогоденням і майбутнім..."

      У статті "Дитинство й література" (1937 р.) А. С. Макаренко, говорячи про повести Бєлих і Пантелєєва, озивається про неї так:
      "...Власне кажучи, ця книга є сумлінно намальована картина педагогічної невдачі".
      И в самій справі, невдач, зривів і метань у роботі педагогічного колективу республіки Шкид було чимало. Часом він проявляв стосовно своїм вихованцям надмірний лібералізм, а інший раз прибігав до таким давно засудженим радянською педагогікою мірам, як щоденники, схожі на кондуїт, і карцер.
      Однак же вважати всю діяльність Шкиды суцільний педагогічної невдачею було б навряд чи справедливо, хоч у талановитого, але не завжди послідовного Викниксора не було тієї стрункої й ретельно розробленою системи, який жадав від вихователів А. С. Макаренко. Не вистачало йому інший раз і витримки, необхідної для того, щоб упоратися зі стихією, бушувала в Шкиде.
      Автор "Педагогічної поеми" підходить до петроградській школі ім'я Достоєвського як строгий критик-педагог, різко й рішуче осудливий розповсюджене тоді в літературі милування романтикою беспризорщины.
      Сторожкість, з який він читав повість колишніх безпритульників, цілком зрозуміла.
      Але не треба забувати, що "Педагогічна поема" була підсумком довгого досвіду виховної роботи, а "Республіку Шкид" написали юнака, тільки що покинувшие шкільну парту.
      И все-таки їм удалося намалювати правдиву й об'єктивну - "сумлінну", по вираженню А. С. Макаренко, - картину, що виходить далека за рамки шкільного побуту.
      У цій совісті з усією чіткістю відбився час. Крізь хроніку "Республіки Шкид" з її маленькими хвилюваннями й бурами проступає образ Петрограда тих суворих днів, коли в його ворота рвалися білі й у місті було чутно, як "ухають зовсім близько знаряддя й у віконцях дзинькают скла". І навіть після того як був відбитий останній натиск ворога, вулиці міських окраїн ще були обплутані колючим дротом і завалені мішками з піском. Місто, що непохитно витримав блокаду, тільки починав оживати, приводити в порядок зруйновані й наскрізь проморожені будинки, відновлювати заводи, боротися з голодом і спекуляцією. Але чорний ринок - товкучка - усе ще кишів усяким набродом - приїжджими мішечниками, маклаками, продавцями й скупниками краденого. І серед цієї киплячої, "як червиве м'ясо", юрби шпурляли бездомні або діти, що відбилися від будинку, з малого років проходившие тут школу злодійства.
      У пропасній суєті товкучки металося й судорожно дихало приречене на загибель минуле.
      Працюючи над своєю книгою, молоді автори розуміли - або, вірніше, почували, - що без цього тла часу їхній шкільний літопис виявився б куди менш серйозної й значної.
      Але, по суті, не тільки в повісті, а й у самій школі, про яку йде у ній мова, можна простежити виразні прикмети часу. У Шкиде, як і за її стінами, ще боровся відживаючий старий побут з першими паростками нового. І в кінці кінців нове узяло гору.
      Про цьому переконливо говорять самі ж вихованці Шкиды.
      Згадаємо лист Цигана і його ж слова, сказані в той час, коли він був уже не шкидцем і не учнем технікуму, а дорослою людиною, агрономом радгоспу: "Шкида хоч кого виправить!"
      Зустрічі колишніх шкидцев, шляху яких після випуску зі школи розійшлися, чемто нагадують "ліцейські річниці", хоч буйна, убога й голодна Шкида так мало схожа на Царскосельский ліцей.
      Зустрічаючись після недовговічної розлуки, молоді люди, що вже вступили у життя, з інтересом оглядають один одного, як би вимірюючи на око, наскільки вони змінилися й повзрослели, сердечно згадують відсутніх товаришів, свою незвичайну школу і її доброго, чудоковатого керівника, якого зрештою встигли довідатися й по-справжньому полюбити.
      Якби діяльність цієї школи була й справді всього тільки "педагогічною невдачею", її навряд чи поминали б добром колишні вихованці.
      Але, мабуть, ще більше можуть сказати про Шкиде самі долі вирощених нею людей.
      Недарма співали вони у своєму шкільному гімні:

      Шлях наш важкий і суворий,
      Багато має бути праць,
      Щоб вийти в люди...

      Серед колишніх вихованців Шкиды - літератори, учителі, журналісти, директор видавництва, агроном, офіцери Радянської Армії, військовий інженер, інженери цивільні, шофер, продавець у магазині, типографський складач.
      Це чи педагогічна невдача?
      Однак заслугу перевиховання колишніх безпритульних і малолітніх злочинців не можна приписати цілком ні Викниксору (хоч він і вклав у це справа всю душу), ні кращим з його співробітників. Ніякими зусиллями не упоралися б вони з непокірливої, різнохарактерної й у той же час згуртованої Лікарнею, якби на неї одночасно не впливали інші - могутніші - сили.
      Про те, що саме зіграло вирішальну роль у долі шкидцев, можна довідатися, прочитавши один з розповідей Л. Пантелєєва.
      Ця розповідь, що носить заголовок "Американська каша", написаний у формі відкритого листа до колишнього президента Сполучених Штатів Гуверові, засновникові АРА - Асоціації допомоги голодуючої.
      Звертаючись до президента, Л. Пантелєєв говорить:
      "...Я в той час не був письменником. Я був тим самим голодуючої, котрим ви допомагали.
      Я був безпритульним, бурлакою й у тисяча дев'ятсот двадцять першому року потрапив у виправний заклад для малолітніх злочинців. Я виражаюся вашою мовою, тому що боюся, що ви мене не зрозумієте. По^-нашому, я був социально-запущенным і потрапив у дефективний дитбудинок ім'я Достоєвського..."
      Очевидно не сподіваючись на літературну поінформованість президента Гувера, Пантелєєв уважає потрібним цілком серйозно пояснити:
      "...Достоєвський - це такий письменник. Він уже вмер",
      А потім продовжує:
      "У цьому будинку нас жило шістдесят чоловік.
      Гарне було годинки
      Для вас - тому, що недавно лише скінчилася світова війна й ваша країна з апетитом поїдала й переварювала військові при минулому...
      Для нас цей час було гарним тому, що вже закінчувалася громадянська війна й наша Червона Армія верталася до мій з переможними піснями, хоча й у рваних опорках. І ми теж бігали без чобіт, ми ледь прикривали свою наготу ганчірками й писали диктування й завдання олівцями, які урвали папір і ламалися на кожній комі. Ми голодували так, як не голодують, мабуть, ваші вуличні собаки. І все-таки ми завжди посміхалися. Тому, що живлюще повітря революції заміняло нам і кисень, і калорії, і вітаміни..."
      Далі в "Листі до президента" розповідається, як у благодійної їдальні АРА хтось перекреслив хімічним олівцем хрест-навхрест особа Гувера, що самовдоволено поглядав з портрета, і під портретом написав: "Old devil" ("Старий диявол").
      Трапилося це незабаром після того, як на стоявшем у петроградському порту американському пароплаві "Old devil" офіцер у кашкеті із золотими зірками жорстоко побив кухаря-негра, що кинув шкидцам з борта якийсь пакетик.
      Хто саме перекреслив портрет Гувера чорнильним олівцем, ні автор "Листа президентові", ні його тодішні товариші не знали, але на грізний питання: "Хто це зробив?" - всі вони, не змовляючись, устали через стіл і хором відповіли: "Я!"
      За цю історію їх вигнали з їдальні АРА, позбавили американської шоколадної каші, маїсового супу, какао й білих булок, а заодно й відпустки на цілих два місяці.
      "Знову ми сьорбали несмачний ріденький суп з мороженою картоплею. Знову жували ми хліб з кавової гущавини. І знову й знову ми набивали свої шлунки кашею, у якій було більше каменів, чим цукри або масла..."
      Вихованці школи для дефективних, так довго що не визнавали ніяких законів і не ладили з міліцією й карним розшуком, почували себе, однак, радянськими громадянами, дітьми революції.
      Часто вони запитували Викниксора:
      - Віктор Миколайович, чому в нас у школі не можна організувати комсомол?
      Викниксор супив брови й відповідав, розтягуючи слова:
      - Дуже просто... Наша школа дефективна, майже що з тюремним режимом, а у в'язницях і дефективних дитбудинках осередку комсомолу організовувати не дозволяється... Вийдете зі школи, рівноправними громадянами станете - можете й у комсомол і в партію записатися".
      Хлопці довго й наполегливо просять Викниксора дати їм учителі політграмоти, але після декількох невдалих гастролей досить сумнівних викладачів самі вирішують організувати кружок для вивчення політграмоти й марксизму. Збираються по ночах у дров'яному сараї або в коридорі сирого напівзруйнованого будинку. У жовтому світлі недогарка Еонин, на прізвисько Японець, трохи більше обізнаний в області політики, чим інші шкидцы, читає їм доповіді про з'їзд комсомолу, про конгрес Комінтерну.
      Збори ці оточені романтичною таємницею, і паролем для прихожих служать приказки з жаргону картярів і кримінальників:
      "- Чотири збоку! Ваших ні".
      Або:
      "- Гроші ваші! Будуть наші!"
      Про нічні збіговиська стало нарешті відомо всюдисущому Викниксору. Як і у багатьох інших випадках, він зумів вчасно підхопити й нацькувати в нове русло затію шкидцев. По його раді замість "підпільного комсомолу" був організований у школі відкритий кружок, якому хлопці дали назва "Юний комунар", скорочено - Юнком.
      Спочатку юнкомцам довелося витримати лютий опір шкидской орди, та й самі вони не один раз зривалися. І все-таки наприкінці кінців юнком став силою, з якої вже не могли не вважатися самі закоренілі призвідники бузи й злодійства.
      У задушливу й затхлу атмосферу школи для неповнолітніх злочинців проникнув той "живлюще повітря революції", про яке так добре говорить в своїй розповіді Л. Пантелєєв.

      Закінчивши повість, юні автори "Республіки Шкид" віднесли свій рукопис, на якій ще не висохнули чорнило, у Відділ народного утворення, а звідти вона була переслана в редакцію дитячій і юнацькій літературі Держвидаву.
      Це були часи, коли наша нова книга для дітей тільки створювалася. Від старої, дореволюційної літератури в дитячій бібліотеці збереглися лише деякі книги, які були створені у свій час класиками. Потрібні були нові теми й нові люди.
      И ці люди прийшли. Один за іншим з'явилися в ті роки письменники, нині відомі в нас у країні: Борис Житков, М. Ільїн, Аркадій Гайдар, В. Біанкі і інші. Майже всі вони були хрещениками ленінградської редакції й приймали сама гаряча участь у її роботі - обговорювали разом з редакторами рукопису і плани майбутніх видань. На шостому поверсі ленінградського Будинку книги завжди юрбився народ. Сиділи на підвіконнях і на столах, до хрипоти сперечалися, весело жартували.
      Але все це нітрохи не заважало напруженій роботі редакції. Я не помилюся, якщо скажу, що майже кожна книга, випущена дитячим відділом Держвидаву, ставала подією. Досить згадати "Морські історії" Житкова, "Розповідь про великий план" і "Гори й люди" Ільїна, "Лісову газету" Біанкі, "Від моря й до моря" і "Військових коней" Миколи Тихонова, "Пригоди Буратіно" Олексія Толстого, "Штурм Зимового" Савельєва й багато чого іншого.
      Такою подією виявилася й "Республіка Шкид".
      Співробітники редакції й близькі до неї літератори (а серед них були відомі тепер письменники Борис Житков, Євгеній Шварц, Микола Олейников) читали разом із мною цей об'ємистий рукопис і про себе й уголос. Читали й перечитували. Усім було ясно, що ця книга - явище значне й нове.
      Слідом за рукописом у редакцію з'явилися й самі автори, спочатку неговіркі й хмурі. Вони були, звичайно, раді привітному прийому, але не занадто охоче погоджувалися вносити які-небудь зміни у свій текст.
      Пам'ятаю, як нелегко було мені переконати Л. Пантелєєва переробити різко що виділялася по стилі главу, чомусь написану ритмічною прозою. Імовірно, у цьому позначилася примха молодості, а може бути, і мимовільна данина недавньої, але літературній моді, що вже відійшла в минуле.
      Я думав, що чіткий, майже віршований ритм однієї із глав менш усього відповідає характеру документальної повісті. Зрештою автор погодився із мною й переписав главу "Ленька Пантелєєв" заново. У новому варіанті вона чи виявилася не кращою главою книги.
      И от нарешті "Республіка Шкид" вийшла у світло. Вся редакція з інтересом чекала відгуків печатки й читачів.
      Незабаром з бібліотек стали приходити відомості, що повість читають запоєм, беруть нарозхват. Співчутливо зустріли її й письменники, і багато хто з педагогів. Як говориться в таких випадках, успіх повести перевершив всі очікування.
      Одним з перших відгукнувся на неї А. М. Горький.
      Книга з'явилася на початку 1927 року, а вже в березні того ж року він писав про неї вихованцям колонії його ім'я в Куряже:
      "...Я дуже ціную людей, яким доля з малого років налускала по чолу й по потилиці.
      От недавно двоє з таких написали й надрукували дивно цікаву книгу... Автори - молоді хлопці, одному 17, а іншому, здається, 19 років, а книгу вони зробили талановито, набагато краще, ніж пишуть багато хто з письменників дійшлої вік.
      Для мене ця книга - свято, воно підтверджує мою віру в людину, саме дивне, саме велике, що є на землі нашої".
      У тім же місяці Горький писав С. Н. Сергєєву-Ценському про авторів повести:
      "...Це - не вундеркінди, а дивні хлопці, що зуміли написати преоригінальну книгу, живу, веселу, моторошну. Фігуру завідувача школою вони зобразили монументально. Не перебільшую".
      Очевидно, повість схвилювала й обрадувала Горького, так добре знавшего "дно" життя, своею граничною правдивістю й оптимізмом, купленим дорогою ціною.
      В "Замітках читача" він присвячує їй такі рядки:
      "...Днями я прочитав чудову книгу "Республіка Шкид"... У цієї книзі автори відмінно, а часом блискуче розповідають про те, що було пережито ними особисто й товаришами їх за час перебування в школі... Значення цієї книги не може бути перебільшено, і вона ще раз говорить про те, що в Росії існують умови, що створюють дійсно нових людей".
      Від дня виходу "Республіки Шкид" пройшло більше тридцяти років. Але книги по- сьогоденню, а не тільки формально сучасні не старіють із часом. Втративши пряму злободенність, вони стають справжніми й незамінними документами епохи.
      Зараз "Республіка Шкид" виходить знову. Один з її авторів - Григорій Білих - передчасно загинув, чотирикорпусн переступивши за тридцять. Іншої - Л. Пантелєєв - давно вже став видним письменником. Його повісті й розповіді - "Годинники", "Пакет", "Слово честі", "На ялику", "Ленька Пантелєєв", "Маринка", "Новенька", "Индиан чубатий", "Розповіді про Кірова" і інші - популярні в нас у країні й переведені на багато закордонних мов.
      Він-Те й підготував до печатки справжнє видання - оглянув книгу, написану замолоду, оком зрілого майстра, вніс у неї деякі зміни й виправлення, намагаючись у той же час зберегти в недоторканності її молодої почерк.
      Так і ми, кому довелось редагувати "Республіку Шкид" тридцять років назад, найбільше піклувалися про те, щоб вона не втратила життєвої дійсності, молодого запалу, гостроти й свіжості юнацьких вражень,
      С. Маршак

Початок

[Читати далі...]

Так кажуть...

Виконання найдужчих наших бажань часто буває джерелом найбільших наших скорбот.
Сенека Старший

Література, книжки, журнали

Реклама

Спонсорство

Довідка